У мене все було інакше. Я закохалася в Еріка. Не те, що він якийсь супермен, але він мене приваблював. Роботящий і непитущий, і човен у нього чистий і завжди відремонтований, і сітки в нього ніколи не бувають дірявими чи кинутими абияк на купу, а складені акуратно, і сам він нічого: високий, міцний… Як на зло, він таки є моїм троюрідним чи чотириюрідним братом, і ясно, що за законом він мені ніколи не дістався б і зрештою одружився б із якоюсь прищавою Мері. Ну, а я з ним загуляла, і чхати мені було на те, що це гріх… Думаю, ми б таки втекли з цього дебільного острова…
Але тут цей придурок Брендан на мою голову!
Знаєш, я думаю, він собі приглядає пару ще тоді, як ми всі ходимо мало не без трусів. Кажуть, що Бренданові «нівєсти» (так нас усіх називають) бачать його поза церквою частіше, ніж інші. Можливо, ця прикмета й правильна. Але він мені явився лише раз.
Пам’ятаю, коли ми гуляли з дівчатами і хлопцями на шкільному подвір’ї, мені було тоді років із сім, ми грали в піжмурки, і я залізла до старого шкільного сарайчика. Сиджу я там, підглядаю в щілинку за дурепою Мері, яка не може додуматися, де хто сховався, а він мене цап за косу! і каже: а ти що тут робиш?
Як я перелякалася! Смикнулася і прожогом рвонула з сарайчика, навіть не оглядаючись. Дівчата й хлопці позбігалися: що таке? — питають. — Там Брендан! — кажу. Всі відразу повірили. Ніхто не пішов у сарайчик перевіряти. Бо нас змалку вчать: не можна тривожити Брендана.
З того часу мене дражнили: «Бренданова нівєста!». Мене то страшенно злило. Я кричала у відповідь: «Я краще повішуся, ніж буду Брендановою нівєстою!».
Більше він мені не являвся.
Але коли сталася та халепа з батьком… Може, ти чула, що його місяць не було, що човен його прибило до скелі… Ми вже його відспівали, як він явився… Він нічого не розказував удома, але мама якось сказала мені: мабуть, твій батько продав тебе Бренданові…
Я довго не хотіла вірити, бо я вже тоді крутила з Еріком…
Але тепер бачу, що правда була за мамою. Брендан таки мене трахнув.
А було це так.
Ми домовилися з Еріком, що він прийде до мене вночі. Власне, він не приходив, а припливав своїм човном. А точніше, не своїм човном, а старим батьковим, якого він відремонтував, відчистив, перефарбував і назвав «Мегі». Ми часто зустрічалися ночами з Еріком, бо не могли ходити вдвох публічно, адже ми були родичі. І всі це знали. Він припливав до мене серед ночі, подавав знак уханням сови, я виходила, і ми трахалися в його човні.
На цей раз я вибігла з дому в самій нічній сорочці і скочила з розгону в човен, аби опинитися в Ерікових обіймах. Я відчула щось не те, коли побачила зелене світло, яке пройшло крізь мене.
Мене мов вогнем обпекло: «Чорт! Та це ж Брендан! Як я вляпалась!».
Бренданові нівєсти розповідають байки про те, що зелене світло горить дуже довго і що це неначе калейдоскоп, неначе купання в джакузі чи щось таке. Неправда. Ніякого джакузі, ніякого калейдоскопа. Це просто зелена блискавка пронизує тебе. Осліплює на мить. Оглушує на мить. І більше нічого. Більше нічого. Одна мить — і ти залетіла. Бррр!
А головне: Ерік усе це бачив!
Мегі розповідала, кусаючи нігті, на яких лишилися острівці чорного лаку, покладеного принаймні минулого тижня, ще до пологів.
Обидві жінки сиділи на лавочці й дивилися на море.
Джон заворушився у своєму пакуночку.
— Слухай, — пробудилася з задуми Софія. — А давай іще раз подивимося йому під колінце!
— Ти сумніваєшся?
— Ні, просто цікаво, що то за трилисник.
Мегі серйозно подивилася на Софію:
— Його нема.