— Жартуєш?
— Сьогодні вранці зник.
— Чому ти не сказала про це Робертові?
— Я не знаю, що робити. Він справді зовсім не схожий на Бренданових дітей. Але… Зелене світло і все таке… Я думаю, це все-таки його робота. Хочеш подивитися?
— Хочу.
Жінки пішли в хату. Там було тепло, аж жарко, від натопленої печі. Софія повідчиняла вікна. Мегі поклала немовля на диван, розгорнула пелюшки, і вони почали його роздивлятися.
— Ну, дивись: хіба він схожий на них?
— Хіба я знаю, які вони — Бренданові діти?
— Подібні до сов.
Софія замислилася. В пам’яті зринув образ місцевої солістки.
— Роуз-Мері?
— І вона також.
Софія прискіпливо глянула на дитя.
— Носик не совиний, це факт. А підборіддя… Але ж у всіх немовлят шия коротка… Давай заглянемо під коліно.
Вони перевернули дитину і поклали на животик. Хлопчик закректав, намагаючись підняти голівку, однак це йому не вдавалося: зарано.
Мегі розтягнула шкіру під коліном дитинчати:
— Бачиш, нема!
Софія нахилилася:
— Справді, нема. Слухай, а ти не переплутала ліве і праве коліно? Давай подивимося під другим.
Так і зробили.
— Ну, що, бачиш: тут теж нема!
Вони поклали дитя на спину.
— Що ти думаєш? — спитала Мегі Софію, звернувши на неї благальний погляд.
— Це не Бренданове дитя.
— А як же зелене світло?
— «Промахнувся». Побачив Еріка і… Облажався….
Жінки засміялися.
— Ну, що будемо робити? — спитала Софія і сама здивувалася своєму запитанню.
— А що робити?
— Треба йти до Еріка і сказати, що в нього син.
— Я не можу цього зробити. Якщо дізнаються, що це дитя інцесту, нам кінець…
Софія замислилася:
— Так, треба, щоб думали, що це Бренданове дитя, якомога довше… Тепер ти в очах громади, — як ти казала? — підіпсута… — так що тепер можете з Еріком жити разом, і у вас буде ваше спільне дитя… А далі все якось налагодиться…
— Ти думаєш?
— Так. Малюймо трилисник! — скомандувала Софія.
— Чим?
— Фломастером… Поки що…
— Неси!
Софія принесла набір фломастерів.
— Хто малюватиме? Я не вмію, — захвилювалася Мегі.
— Давай я… Я брала уроки малювання, — скромно сказала Софія про свої дизайнерські успіхи і почала виводити три маленькі листочки конюшини.
— Тільки зроби якось нечітко, щоб нічого не запідозрили.
— Звичайно, не турбуйся.
Хлопчик мовчав, неначе розуміючи всю відповідальність моменту, лише важко сопів, силкуючись підняти голову.
— Наче непогано, — оцінила роботу Мегі.
— Дми, щоб швидше висохло… Ні, давай краще я промокну серветкою, щоб було нечітко…
Мегі ахнула:
— Як справжній!
— До речі, якщо не мити милом, цей фломастер зі шкіри не змивається дуже довго. Я ним собі роблю щось типу тату. Ось бачиш, — Софія показала малюнок над кісточкою на нозі, — тримається майже два тижні. Але ми будемо зустрічатися для підстраховки раз на п’ять днів.
Мегі слухняно кивнула.
Несподівано за їхніми спинами почулося:
— Люба, я вже прийшов!
Софія похапцем згребла фломастери і запхала їх під диван.
У хату зайшов Роберт. Він був явно у доброму гуморі.
— Ти знаєш, любий, Мегі приготувала нам такий обід, що язик можна проковтнути! — запопадливо прощебетала Софія, аби замаскувати збентеження.
— Я голодний, як звір!
Роберт побачив розгорненого малюка:
— А хто це в нас тут такий? — спитав він привітно і нахилився до нього.
Софія з Мегі нервово перезирнулися.
— До речі, я сьогодні вранці забув подивитися йому під коліно. Як там трилисник? Піду помию руки!
Мегі благально подивилася на Софію.
Та кивнула. Коли Роберт повернувся, вона спробувала його відволікти від малюка:
— Любий, може, спершу пообідаєш, поки риба ще тепла?
— Обід нікуди не втече… Ану, показуй, Мегі, свого героя!
Молода мама притулила малюка до грудей:
— Він… Він — голодний! Мені час його годувати!
Малюк і справді закомизився, і Мегі почала демонстративно розстібати ґудзики на кофтинці.
— Та я на одну секунду! — розсердився Роберт. — Ти щось приховуєш від мене?
— Нічого я не приховую! — перелякано відказала Мегі й похапцем віддала дитину в руки докторові.
Роберт поклав хлопчика на животик, так само, як десять хвилин тому це робили жінки, і почав розправляти шкірку під правим колінцем.
Жінки перезирнулися й округлили очі.
— Нічого нема! — розчаровано промовив Роберт.