Софія подивилася на отця: він посміхався. Посмішка була не злорадна, ні, цілковито дружня. Він ніби говорив нею: «Ну що, облизнулася?» Вона всміхнулась у відповідь. У свою чергу, її усмішка могла означати що завгодно. Наприклад: «Один — нуль на вашу, отче, користь!» Або: «Яка краса!» Або: «І як ви з цим даєте собі раду, отче?».
— Ну, де ваш сканер? — по-діловому спитала Софія.
Отець показав на модерну машину, розраховану на величезні формати. «О, тут цілком вміститься велика сторінка метричної книги», — подумала Софія.
Сканер був розпакований, але ще не приєднаний до комп’ютера.
— А де ваш комп’ютер? — поцікавилась Софія.
Отець показав у куток. Там стояла також дуже якісна машина з великим монітором.
— Ну, що ж, — сказала вона, — почнемо з того, що приєднаємо сканер до комп’ютера і примусимо їх «між собою розмовляти».
Софія дуже швидко з цим упоралась.
Отець був здивований і радий, що має таку спритну помічницю.
— Сьогодні будете сканувати? — спитав він.
— А чом би й ні?
— Тоді я буду в своєму офісі, а ви самі тут хазяйнуйте.
— Гаразд.
Софія розпочала рутинну справу сканування, про себе думаючи: «Не знаю, чи ці каракулі можна розібрати. І я не впевнена, що хочу це робити. Власне, я можу зробити копію книг для Роберта… Якщо йому це конче потрібно, нехай сам сидить і розшифровує… У них же, напевно, в університеті на медичному викладали латину… Хоча, може, й ні. А взагалі, мені також в університеті викладали латину… Я тоді плювалася: навіщо вона мені? Пам’ятаю, я ледь спромоглася скласти залік. Ніколи не знаєш, як життя обернеться…»
Сканер кректав і стогнав. Об’єм для запам’ятовування був досить великий, та ще й Софія встановила режим найвищої якості. Тому процес ішов поволі. Однак Софія знайшла собі забавку: поки машина сканувала наступну сторінку, вона роздивлялася попередню, яка тим часом стояла на екрані.
Через деякий час каракулі перед її очима почали набувати якоїсь форми. Вона стала уважніше до них приглядатися.
Кожна сторінка являла собою переплетені надруковані в типографії бланки, а колонки були заповнені рукою священика. Надруковане читалося досить легко. Софія, трохи поворушивши мізками, почала згадувати ази університетської латини, а також аналізувати свої лінгвістичні асоціації з французької та іспанської мов. Довелося підключити і вроджену кмітливість, і… заголовки колонок було успішно розшифровано: дата народження, дата охрещення, стать, законнонароджена дитина чи ні, адреса, ім’я, батьки, соціальне походження, хрещені батьки, дані про стан здоров’я дитини.
Софія була приємно здивована своїми лінгвістичними успіхами. «Так що, отче, — подумки звернулася вона до священика, — даремно ви були такі скептичні щодо можливості проникнення в таїни метричних книг. Ви мене явно недооцінили!».
З рукописом справи йшли набагато тяжче. Писані літери розпізнавалися зі скрипом. Софія почала з імен: там можна було якось здогадатися, яка каракуля що означає. Помалу з’ясовувалися окремі літери і в інших словах. Так чи інакше, вона сама собі бавилася з текстами, сприймаючи це як вид захоплюючої інтелектуальної гри.
— Ну, як ви тут? — почулося ззаду.
Софія здригнулася.
— Отче, ви, напевно, хочете, щоб я почала заїкатися! Не можна так лякати слабку жінку.
Отець розсміявся.
— У вас тут на комп’ютері є музичка? — поцікавилася Софія.
— Є, щоправда, тільки церковна.
— Можна, я собі тихенько включу, щоб не нудитися?
— Так, робіть що хочете: комп’ютер у повному вашому розпорядженні!
Софія порилася в меню і побачила там величезну підбірку аудіофайлів, клікнула на перший — і полилася чудова органна музика.
Так під музику вона пропрацювала кілька годин, поки не втомилася. За цей час їй вдалося ідентифікувати з десяток рукописних літер. Крім того, було зроблено один важливий висновок: якщо вона хоче зануритися в генеалогію, то слід починати не з першої книги, а з останньої. Тим більше, для цього був іще один аргумент: в останніх книгах письмо, хоч і латиномовне, видавалося розбірливішим.
Тому вона вирішила для себе наступного разу зайнятися партизанщиною: тимчасово припинити сканування першої книги і перейти до останньої.
Софія попрощалася зі священиком і домовилась повернутися до церкви в понеділок.
Вийшовши на вулицю, вона з насолодою підставила обличчя сонцю: в церкві вона встигла змерзнути.
Дорогою додому вона почувалася майже щасливою: період смертельної нудьги закінчився!