У неділю церква була повна-повнісінька. Власне, як і завжди. Органіст з органом були на своєму місці, а саме посеред церкви. Софія навіть надягнула окуляри, щоб спробувати розгледіти відображення Брендана в боковому дзеркальці, прикріпленому до органа, в яке він спостерігав за командами диригента хору. Однак це їй нічого не дало.
Софія озирнулася по церкві. На цей раз серед парафіян були нові обличчя. Можливо, вони колись уже тут з’являлися, просто перші півроку вона не розрізняла людей, їй усі були однакові.
Нові люди чимось відрізнялися від решти парафіян, частина з них мала явно індіянські риси обличчя, однак інші були схожі на типових ірландців.
— Хто це такі? — спитала Софія чоловіка.
— Це метиські родини з сусідніх островів.
— Що значить — метиські?
— Ну, колись їхні предки перемішалися з прибульцями, ніхто точно не знає, чи з французами, чи з ірландцями, чи з шотландцями… Тому бачиш, у них деякі діти подібні до індіянців, а інші на них зовсім не схожі.
— А першопредки їхні — хто? Індіянці?
— Так. Але тут слово «індіянці» зараз не вживають. Вважається, що воно принижує цих людей. Тому їх називають «аборигенні народності» або «перші народності»…
«Якось не звучить по-українськи. Краще буде “автохтони”».
— А звідки вони приїхали?
— З інших островів. Взагалі вони самі себе називають «люди Білої Сови» і живуть розкидано на островах північніше від нашого, а також на материковій прибережній зоні. Ще далі на північ.
— А чому я їх бачу вперше?
— Взагалі, у них є кілька своїх церков… Вони ходять туди… А сюди приїжджають, коли їм чогось треба на нашому острові.
Почалася служба Божа. Софія присіла на лавку, похапцем витягла з «кишеньки» лавки псалтир і почала стежити за текстом.
Водночас вона намагалася стежити за Бренданом.
Але, як на зло, її весь час щось відволікало: то отець уважно дивився на неї, виголошуючи проповідь про невіруючого Хому, то Роберт намірявся знову взяти її за руку! Просто нещастя якесь!
«Ні! — наказала собі Софія. — На цей раз ні під якими тортурами я не відірву погляду від Брендана! Хочу на власні очі переконатися, чи мене дурять, чи привиди існують насправді!».
І ось настав той момент, коли Роуз-Мері почала виконувати фінальну партію. Вона, як магніт, почала притягувати до себе погляди парафіян.
«Не відволікайся! Не відволікайся! Не піддавайся на спокусу подивитись на солістку! Дивись тільки на Брендана!» — умовляла себе Софія.
Аж тут…
«Щоб ти… була здорова, Роуз-Мері! Ти чого ступила два кроки ліворуч, дурепо? Ти ж мені закрила Брендана!».
Софія закрутила шиєю, аби зазирнути за Роуз-Мері, однак жінка була досить масивна. Побачити Брендана з органом не вдавалося.
Тепер Софія зрозуміла, чому вона ніколи не бачила органіста у фіналі: його закривала солістка. А крім того, світло прожекторів, які вмикалися в цей момент, засліплювало парафіян.
Тим часом Роуз-Мері витягла останню ноту, ступила крок праворуч на старе місце, і, як і варто було очікувати, від Брендана, а також від його органа, не лишилося й сліду.
Софія мало не луснула зі злості.
Отець почав робити оголошення: за минулий тиждень відбулося два «поповнення» (народилися хлопчики у Мегі і Брітні) й одна втрата (помер Джон Невічний), громада заспівала «Вічную пам’ять». Отець також привітав Роуз-Мері з перемогою в першому турі конкурсу «Країна має таланти». І вся церква заспівала їй псалом, щось на кшталт «Многая літа».
Служба закінчилася. Софія нетерпляче роззиралась навкруги. Обернулася праворуч: глава метиського сімейства привітно всміхався до неї.
«Цікаво, чому цей дядько до мене шкіриться?».
Тільки-но вона це подумала, як до них із Робертом підійшла делегація людей Білої Сови. Виявляється, це була не одна родина, а кілька. А той чоловік, якого Софія прозвала для себе «дядьком», насправді був їхнім Чіфом, тобто кимось типу вождя чи голови громади. Чіф попросив доктора під’їхати на острів Одноокого Песця і оглянути їхнього екс-Чіфа, котрий заслаб на якусь дивну хворобу.
— Що, прямо зараз? — неохоче перепитав Роберт.
— Так, йому дуже зле.
«Цікаво! Якби було дуже зле, то вони б не чекали всю службу Божу!» — подумала Софія, але вголос нічого не сказала. Власне, перспектива провести решту неділі деінде, аби не вдома, була не такою вже й поганою. Роберт намагався переконати Чіфа, що він відвідає їхнього дідуся завтра, в робочий час. Але той наполягав на своєму. «Не хочуть ганяти човна туди й назад: так буде на одну поїздку менше…».