Поки Роберт із Чіфом вели переговори, Софія з чемності відійшла. Вона подумала, що непогано було б зустрітися з отцем Боніфацієм, щоб домовитися про наступну сканувальну сесію.
Вона терпляче чекала, поки отець розмовляв з родинами Мегі та Брітні про обряд хрещення, і тут ззаду почулося:
— А я знаю ваш секрет!
Софія здригнулася. «Тут усі мають цю дурну звичку підкрадатися нишком з-за спини?».
Перед нею стояв незнайомий чоловік нерибальської зовнішності.
— Ну, і який компромат ви на мене маєте? — спитала Софія без ентузіазму.
— Ви займаєтеся шахрайством.
— Та ви що? Як цікаво! І як практично я це роблю?
— Ви підтасовуєте факти щодо Бренданового батьківства.
Софія уважніше стала роздивлятися чоловіка. Хто б це міг бути? Хто б міг бачити, як до неї приходили Мегі й Ерік?
— Ага! — здогадалася вона, згадавши сонячні зайчики. — Ви, напевно, вчитель, який підглядає за мною в бінокль? Чи в підзорну трубу! Ну, що ж: ви звинуватите мене у шахрайстві, а я вас відразу — у збоченстві. Причому звинувачу вас так, що бідні острів’яни боятимуться водити дітей у школу. Повірте, я це зроблю майстерно.
Вчитель розсміявся. Видно було, що він мав нормальне почуття гумору.
— А ви й справді розумна жінка!
— Чому «справді»?
— Отець так казав про вас.
— Я не розумна. Я просто вмію логічно мислити.
— Заходьте якось у гості! — запропонував він.
— Чому раптом? Для школи я застара. А для збоченства занадто цнотлива, — пожартувала вона.
— Задля науки, Софіє, — загадково сказав він. — До речі, мене звати Седрик.
— Хіба що для науки… — завагалася вона.
Софія так і не дочекалась отця, котрий усе ще говорив з двома родинами. Роберт подав знак, що треба йти.
Коли вони підійшли до берега, відразу ж розпізнали маленький катерок, що належав людям Білої Сови. Його не можна було сплутати ні з чим: борти було розмальовано орнаментами, які складалися з елементів, подібних на совині очі, пазурі й дзьоби.
Вони піднялися по трапу.
— Скільки плисти до вашого острова Одноокого Песця? — спитала Софія, песимістично розглядаючи катерок, що ніяк не був розрахований на цивілізованих людей. Усюди валялися сітки, банки з-під кока-коли і пива, недопалки сигарет.
— Годину, — сказав Чіф.
— Годину? — перелякалася Софія. — Я не їду! Випустіть мене! У мене морська хвороба!
Але було вже пізно. Катерок якраз загуркотів, і її слів ніхто не розчув.
Софія впала в депресію: «Ну, що це таке на мою голову?».
Вона набурмосилася і перші двадцять хвилин мовчки понуро дивилась на сірий горизонт.
Човном керував антропологічно типовий молодий «ірландець». А може, й француз… Бог їх знає, з ким вони перемішалися…
— Не сумуйте! — почула вона.
Це був Чіф.
— Як тут не сумувати? Цілу годину теліпатися! А потім годину назад… І ще у вас там сидіти невідомо скільки!
— Така наша доля, — зітхнув Чіф. — Годину туди… Годину сюди… І життя немає.
— І я про це саме.
Вона трохи заспокоїлася і сказала миролюбно:
— Ну, гаразд, розважайте мене.
— Як?
— Ну, розкажіть про свій народ, чи що там у вас? Громада? Плем’я?
— Ми називаємося «люди Білої Сови», — поважно сказав Чіф.
— Як і наш острів?
— Колись він був наш. Тобто наших предків, — байдуже уточнив Чіф.
— Біла Сова — це що? Ваш тотем?
— Ні, ми християни. Це був тотем аборигенів (ага, індіянців, — подумала Софія), які змішалися з прибульцями з Європи. Наші люди собі лишили це ім’я. Тільки ім’я. Ми ходимо до церкви, — ще раз підкреслив Чіф, неначе намагаючись відмежуватися від дохристиянського минулого. — І віримо в Ісуса Христа.
— А в Білу Сову не вірите?
— Як це, не віримо? Та це ж наша покровителька! — обурився Чіф.
— О’кей. Тоді розказуйте що-небудь. Може, якийсь переказ, чи що. Про Білу Сову, наприклад.
— Про Білу Сову? — Чіф замислився. — Так, є в нас один переказ. — Він налаштувався на серйозний лад і почав оповідь. — Народ Білої Сови жив на цих островах віддавна, ще від первісних часів, коли Великий Баклан пірнув у води предвічного океану і дістав звідтіля грудку землі. Він її посіяв по воді, і від цього постали різні острови, на яких живе народ Білої Сови…
Чіф театрально закотив очі під лоба, а потім склепив повіки.
— І це все? — скептично спитала Софія.
— Так, а що? — трохи збентежений тим, що не справив на Софію належного враження, сказав Чіф.