— До речі, любий, ти казав, що розповіси про Лору… — почала вона начебто знічев’я.
— Так, — сказав Роберт дивним голосом. — І я хотів з тобою про це поговорити серйозно.
Софія перелякалася. Вона ніколи не чула від нього такого тону. Може, він збирається подавати на розлучення? Її серце несамовито закалатало. За лічені секунди вона уявила собі, як із валізками покидає цей острів, який щойно почав їй подобатись, як полишає це життя, в якому вона щойно почала відчувати цимес, як вона від’їжджає від Роберта, чоловіка, котрий їй ідеально відповідав за комп’ютерною програмою… Вона уявила, як повернеться назад, до Києва, не з перемогою, а з поразкою… І як вона буде там одна в цілім світі. Адже всі її подруги і друзі поодружувалися й обросли дітьми… Ні! Тільки не це!
— Ти, напевно, вже зрозуміла, що я трохи стурбований, що ти… що ми не маємо дітей… Я попросив тебе обстежитися, і обстеження показало, що ти абсолютно здорова. Ще до того я й сам обстежувався… Я не казав тобі, вибач… Я був упевнений, що проблема в мені, і трохи комплексував… Але я також здоровий… Принаймні, по цій лінії… І тоді я пішов далі… Я замовив генетичний аналіз… А Лора допомагала мені в цьому…
Софія приготувалася до найгіршого: зараз він скаже, що вона йому така не потрібна.
— Знаєш… Відсоток, що ми можемо мати з тобою дітей, дуже мізерний…
Софія зітхнула.
— Я подумав… Якщо ти вирішиш мене кинути і знайти чоловіка, який подарує тобі дітей… я… я прийму це твоє рішення… Але раптом… раптом ти після всього почутого все-таки лишишся зі мною… обіцяю, я тебе любитиму так, як ніколи жоден чоловік у світі не любив свою дружину…
Напевно, немає в світі нормальної жінки, яка б не розридалася після таких слів. Софія була нормальною жінкою.
Вона кинулася Робертові на шию і заридала в нього на грудях.
«Ідеальна мізансцена для голлівудської мелодрами!» — тільки й подумала вона.
— Пропоную вдочерити маленьку метиську дівчинку, — пробурмотіла вона, вткнувшися носом у Робертові груди.
Роберт, як і годиться за сценарієм голлівудської мелодрами, ще міцніше стиснув її у своїх чоловічих обіймах.
Після вечері молоде подружжя винесло два стільці з хати (пофарбована лавочка ще не висохла) і посідало помилуватися морем.
На столі вони побачили біло-сіру пір’їнку і сліди від пташиних лапок.
Вони всміхнулися одне одному і театрально поцілувалися. Софія подумала і про публіку: напевно, вчитель зі своєї «шкільної» гори спостерігав за ними в бінокль…
Софія зустрілася з Елен біля Штурвалу старого Джо. Та добре підготувалася до подорожі: кросівки, куртка, в руці — кошик для пікніка.
— Йдемо? — спитала Софія, побачивши, що Елен наче вагається.
— Зачекаймо ще отця, — сказала вона.
«О! Цікаво! Моєю ідеєю зацікавився священик?».
Отець Боніфацій трохи запізнився.
— Вибачте, паперові справи… — спробував виправдатися він.
Вирушили втрьох.
Щоб потрапити до каплички, треба було спершу дістатися до маяка. А це, в свою чергу, було недалеко від школи. Вони йшли неспішно, бо дорога дуже скоро почала звиватися вгору.
На півдорозі вони зупинились, аби перевести подих.
Софія на цьому кінці острова була вперше. Пейзаж її зачарував. Перед нею відкривалася незнайома панорама. Вона поглянула на свою хатинку і замилувалася.
— Це ви дуже гарно придумали з кольором, — перехопила її погляд Елен. — Відразу скеля Білої Сови «повеселішала».
— А взагалі — чому тут існує звичай розмальовувати хатки в яскраві кольори? — поцікавилася Софія.
Отець Боніфацій та Елен почали разом відповідати на її запитання, і це їх розсмішило.
— Добре, давайте ви, — звернулася Елен до отця.
— Просто тут усе таке сіре, що люди в такий спосіб роблять ландшафт веселішим, — висловив він свою думку.
— А моя бабця казала, — озвучила свою версію Елен, — що коли рибалки поверталися з моря, то вони здаля могли бачити свою хатину…
— Дуже романтично… — почулося ззаду.
Вони обернулися. Там стояв учитель.
Седрик.
— Насправді все набагато прозаїчніше. Почалося з добування вохри, яка, залежно від концентрації, могла давати різні відтінки жовтого-червоного-брунатного кольорів. Фарбу переважно добували для продажу, але рештки треба було якось використовувати, «щоб не пропадало». От і почали розмальовувати все підряд. А вже пізніше, коли це ввійшло в звичай, стало модно вживати інші кольори. Вохру вже давно не видобувають, а звичай лишився. І ніяких сантиментів.