— Ви цинік, — пожартувала Елен.
— Я викладаю точні і природничі науки в школі. Це науковий підхід.
Коли пошукова група трохи віддихалась і рушила далі, вчитель пішов за ними.
— А що це у вас за делегація? — поцікавився він.
— Ідемо до каплички святого Брендана.
Вчитель на мить замислився…
— Підозрюю, що на цій ініціативі так само є «відбитки пальчиків» нашої милої пані докторової! — сказав він.
— «Так само»? А де ви ще помітили відбитки її пальчиків? — насторожено спитав священик.
— Та всюди! — розсміявся той.
Софія зробила невдоволену міну, повернувшись до чоловіків. Розмова зависла в повітрі.
Нарешті вони піднялися на гору, де розкинулося міні-плато. Це була надзвичайно мальовнича місцинка.
Скромна північна природа приваблива по-своєму. Для Софії ця краса була набагато значущішою, ніж аляпувата атракція тропіків чи субтропіків. Чудова колористична гама: всі відтінки сірого: ніжний, майже незайманий, суворий, попереджувальний, нейтрально-дипломатичний, дитячо-безпорадний, старечо-дискретний.
Небо і море були сірими, але сірими по-різному. Сірий колір неба так непомітно переходив у сірий колір моря, що не можна було розібрати, де, власне, лінія горизонту. Не було видно ні неба, ні моря, сама субстанція «море-небо»…
Поверхня міні-плато була скеляста, однак каміння щедро вкрите тундровою рослинністю: густий мох із білими й синіми квіточками, яких не було біля Софіїного дому, де-не-де проростали дивні ягоди, які вона теж бачила вперше: вони нагадували низькорослу жовту ожину. А на смак були схожі на аґрус упереміш із суницею. Між заростями кущів у виїмках скель стояла дощова вода.
Було тихо.
Вони піднялися ще на один рівень — на узвишшя над плато, й опинилися біля мальовничого маяка, білого з червоним дахом. На перший погляд, видавалося, що в ньому давно ніхто не бував. На нижньому рівні споруди виднілися віконця, закриті мережаними фіранками. Але від фіранки до рами звисало павутиння, щоправда, не старе, а молоде. Однак у другому вікні Софія побачила горщички з геранню, що цвіла яскраво-червоними китицями. Отже, сюди постійно хтось навідувався: адже квіти були доглянуті.
Маяк стояв над прірвою. Софія не збиралася підходити до краю скелі, вона боялася висоти. Однак вроджена цікавість перемогла, і вона обережно глянула вниз, перед тим озирнувшись, неначе перевіряючи, чи немає там когось. Ні, вона навіть і не думала, що хтось може її підштовхнути. Вона це зробила підсвідомо.
Унизу хвилі моря, пінячись, розбивалися об гостре каміння і по тому стихали. Бр-р-р, жах!
Софія відступила і перевела віддих.
— Страшно? — почулося ззаду.
Вона здригнулася й обурено спитала:
— Скільки можна мене лякати?
— Вибачте, я не хотів, — сказав Седрик. — Я лише мав намір вам показати, яка гарна ваша скеля звідси.
Софія подивилася туди, куди їй показував Седрик: якби не «великодня крашанка, пофарбована лушпинням цибулі», вона б нізащо не впізнала «своєї гори». Виявляється, над її хатою нависла скеля, дуже подібна до вафельного конуса, з якого витекло морозиво. На вершечку тієї скелі була пласка ділянка.
— Хочете подивитися на свою господиню? — спитав Седрик.
— Господиню? — не зрозуміла Софія.
— Так, сову.
— Хочу.
Седрик дав їй бінокль, і вона стала роздивлятися. Пласка ділянка була вкрита невибагливою тундровою рослинністю.
— Здається, сови живуть на деревах, — здивувалася Софія. — Чому наша, як ви кажете, господиня має гніздо на землі, чи то пак, на камінні?
— Це ж полярні сови. А вони гніздяться на землі. Тут якраз перехідна зона від лісотундри до тундри…
— А чому вона залізла так високо… неначе вона не сова, а орел?
— Ну, до орла їй далеко… Але це справді трохи дивно. Я спостерігаю за нею вже кілька років.
— Це одна й та сама сова, яка гніздиться в одному й тому самому місці?
— Виходить, що так. До речі, хочу на днях її «перевідати». Приєднаєтеся до мене?
Софія, пригадавши недавню розмову з чоловіком щодо свого дослідницького інтересу, відразу погодилася.
Отець Боніфацій, Софія, Елен і Седрик пройшли повз маяк і почали спускатися з протилежного боку узвишшя. Стежка, спершу широка й надійна, зненацька почала звужуватися і, нарешті, різко повернула до урвища. Спускатися стало страшнувато. Щоправда, там були поручні, однак їм було років сто і вони ледь-ледь трималися купи. Так що єдиною підтримкою Софії під час спуску були кущики, які міцно вросли в скелю, саме за них вона чіпко трималася.