«Що ти хочеш мені сказати?» — подумки спитала Софія.
Біла Сова не міняла пози.
«Супротивниці чи партнерки?».
Сова не рухалась.
«Супротивниці?».
Жодної реакції.
«Партнерки?».
Біла Сова кліпнула…
Софія прийшла з Робертом на прийняття, зорганізоване мером міста у приміщенні школи, де директором був Седрик. У неї був піднесений настрій. Фізіологічні провісники її тіла підтвердили правоту пророкувань метиської жінки в занюханому трейлері. Лишалося проконсультуватись у лікаря, але Софія була майже на сто відсотків упевнена, що вагітна.
Прийняття мало початися з презентації, яку підготували американські антропологи. Це був своєрідний звіт, зроблений нашвидкоруч, про те, що вони встигли зробити за час їхнього наукового обстеження «людей Білої Сови». Після того мав відбутися обід і неформальне спілкування.
Американські антропологи, яких усі на острові уявляли пихатими «всезнайками», насправді виявились дуже милими людьми. Очолювала групу мила жіночка на ім’я Джованна, лагідна і дуже романтична, дарма що професорка. Разом з нею було двоє аспірантів і двоє студентів.
Наукове товариство «Білої Сови» у складі Роберта, Седрика, отця Боніфація і Софії (метеоролог був, як завжди, відсутній) на презентації сіло рядочком одне біля одного. Це сталося радше випадково, ніж навмисно, однак, за Фрейдом, ніщо випадкове не буває цілком випадковим.
Пані Джованна у вступному слові зазначила, що їхнє завдання як незалежних експертів було дуже скромним: визначити, чи рекомендувати Світовій раді зі збереження пам’яток усної культури занести в список особливо цінних явищ традиційну культуру метиської спільноти людей Білої Сови. Висновок одноголосний: так, безсумнівно!
Глибина і краса фольклору людей Білої Сови справила на дослідницьку групу величезне враження. Такого вони не зустрічали ніде! А це, як-не-як, їхня сьома подорож у рамках проекту. Особливо дослідники були зворушені мудрістю цієї метиської спільноти, яка усвідомлює цінність своєї культурної спадщини і всіляко намагається її зберегти!
Джованна з величезним натхненням переповіла міф про Баклана, Білу Сову і перших людей, Адама і Єву, сказавши, що він заслуговує бути опублікованим в одному з найпрестижніших антропологічних видань. З часів Боаса[4] ніхто не зміг записати такий чудовий автентичний текст. (Седрик тихенько потиснув Софії руку). І це можна трактувати як маленьке наукове відкриття і перемогу їхньої дослідницької групи.
Потім Джованна з гордістю і навіть пієтетом показала відео, яке вона записала в метиському поселенні.
Софія напружилася від хвилювання. Так, це була Різдвяна вистава.
Спершу на екрані з’явилися милі «собачки»: вони, кумедно висолопивши язики, тягнули упряжку, якою керував Йосип, схожий на «німців під Москвою»: закутаний, як мумія, в різне лахміття.
Потім була надзвичайно зворушлива сцена пологів: за індіянським звичаєм, руки породіллі прив’язали до верхньої балки тіпі, і, поки вона тужилася, діти й дорослі навколо «допомагали їй», вигукуючи: «Ну давай, ну ще раз, ну ще раз!» Щоправда, під час «перейм» з бідної «Марії» зліз віночок, що невідомо як опинився на її голові серед лютої зими, і закрив її праве око.
Навколо тіпі стояли «карибу» і, махаючи своїми велетенськими рогами, також «переживали» за Марію, видаючи звуки, подібні до волячого ремигання.
Фінальна сцена вертепу всіх підкорила, адже це був апофеоз політики мультикуль-турності: начальник посту «Hudson’s Bay Company» (британець за походженням) заспівав куплет французькою мовою з жахливим англійським акцентом, французький трапер заспівав куплет англійською з жахливим французьким акцентом, і лише Марія співала чистою англійською мовою, тримаючи в руках Ісусика, запеленаного за старим індіянським звичаєм…
Софія озирнулася по залу. Глядачі, включно з отцем Боніфацієм, витирали очі хусточками. Седрик, аби продемонструвати своє розчулення побаченим, голосно висякався і театрально схлипнув.
Під час прийняття Софія підійшла до професорки антропології Джованни і подякувала за титанічну роботу, яку та здійснила разом зі своїми студентами й аспірантами, чого не вдавалося зробити місцевим дослідникам.
— Ми ж професіонали! — скромно зазначила Джованна і, в свою чергу, поцікавилась:
— Тут у вашій громаді є один своєрідний тип. Я маю на увазі місцевого органіста. Я б хотіла відвідати його завтра і записати з ним інтерв’ю. Де він мешкає?