Едґар Аллан По
ОСТРІВ ФЕЇ
Nullus enim locus sine genio est.[1]
Servius*
«La musique, — говорить Мармонтель* у тих «Contes Moraux», які у всіх наших перекладах ми вперто називаємо «Повчальні оповіді», неначе глузуючи з їхнього змісту,* — la musique est le seul des talents qui jouissent de lui meme; tous les autres veulent des temoins».[2] Тут він змішує втіху від мелодійних звуків із здатністю їх творити. Як і будь-який інший, музикальний талант може принести цілковиту насолоду, коли нема свідка, щоб оцінював гру чи спів. Тільки це і єднає його з іншими талантами: його виявами можна втішатися на самоті. Думка, яку оповідач не спромігся чітко висловити чи якою просто пожертвував задля національної любові до гострого слівця, є, безумовно, слушною: адже чим складніша музика, тим більше потрібна самотність для її належної оцінки. З таким твердженням відразу ж погодяться ті, хто любить ліру задля неї самої і її духовного впливу. Але є ще одна втіха, доступна грішним смертним, — і, мабуть, єдина, яка навіть більше, ніж музика, потребує самотності. Я маю на увазі щастя, яке відчуваєш під час споглядання природи. Правду кажучи, якби людина прагнула як слід побачити славу Бога на землі, то вона мала б споглядати її на самоті. Для мене принаймні ознаки не тільки людського, а й будь-якого життя взагалі псують краєвид — тиху, вкриту зеленню землю, стають ворогами її духові-покровителю. Я справді люблю милуватись темними долинами, сірими скелями, мовчазно-усміхненими водами, лісами, які постійно зітхають у півсні, і гордими горами, що пильно стережуть усе навкруги, — люблю милуватись ними, як грандіозними частинами одухотвореної, чутливої єдності, — єдності, форма якої (сфера) найдосконаліша і найповніша; шлях якої проліг між пов'язаних небесних планет; смиренним служкою якої є місяць, а сувереном — сонце; жива вона — вічно, думає — про Бога, втішається — знанням, свою долю шукає в безмірі; її уявлення про нас близьке до вашого власного уявлення про animalculae,[3] якими кишить наш мозок, натомість ми сприймаємо ту цілість як щось бездушне, суто матеріальне, — мабуть, так сприймають нас і ці animalculae.
Наші телескопи й математичні дослідження щодня переконують, — незважаючи на теревені найбільш неосвіченого духовенства, — що Всемогутній звернув якнайпильнішу увагу на космос, отже, на довколишній безмір. Орбіти, якими рухаються зірки, якнайкраще відповідають умовам безперешкодного пересування якнайбільшої кількості тіл. Форми цих тіл саме такі, щоб у даній оболонці вмістити якомога більшу кількість матерії, а їхні поверхні влаштовані так, щоб розмістити густішу популяцію, ніж можуть умістити такі ж поверхні, сплановані по-іншому. Безмежність космосу аж ніяк не свідчить про те, що Бога турбує, чим його заповнити, оскільки може існувати безконечна кількість матерії. Відколи ми ясно усвідомили, що наділення матерії життям є принципом, — навіть, наскільки ми можемо судити, головним принципом, — вияву божественної сили, стає нелогічним уявляти її настільки малою, що вона має лише буденні вияви й далека від величності. Як у колі можна безконечно вміщати кола, і всі вони матимуть спільний далекий центр — Божество, то чи не можна припустити наявність життя в житті, меншого в більшому, і все в межах Божественного Духу? Одне слово, ми безумно помиляємося через свою самовпевненість, вірячи, що людина з її земним чи потойбічним життям має більшу вагу у всесвіті, ніж ті великі «скиби долини», які вона обробляє і зневажає, не визнаючи в них існування душі лише з тієї причини, що не помічає її проявів.*
Такі й подібні химери завжди надавали моїм роздумам серед гір і лісів, біля річок і океану відтінку, який щоденний світ не забарився б назвати фантастичним. Мої прогулянки на природі були довгі, часті і здебільшого самотні, я був сповнений допитливості, і цікавість, з якою я блукав по туманних глибоких долинах чи споглядав небеса, відбиті в численних прозорих озерах, посилювалась від думки, що я блукаю і споглядаю сам-один. Що за легковажний був француз,* який, посилаючись на добре відому роботу Ціммермана,* сказав, що «la solitude est une belle chose; mais il faut quelqu'un pour vous dire que la solitude est une belle chose».[4] Що ж, вислів дотепний, але необхідність — це те, чого не існує.
Під час однієї моєї самотньої прогулянки по далекому краю гір, серед печальних звинних рік і меланхолійних сонних озер, мені трапились річечка і острів. Це діялось у зеленолистому червні, і я опустився на моріжок у затінку невідомого мені духмяного куща, так що, втішаючись природою, міг і дрімати. Я відчув, що лише так треба дивитись на навколишнє, вже немов повите якимсь маревом.
2
4