II
Цікавість до рідкісних книг виникла в Брюса майже випадково. Коли він отримав скорботну звістку про смерть батька від серцевого нападу, то вирушив додому в Атланту. Узагалі цей будинок не був його домом, бо він ніколи довго там не жив. Радше то був останній притулок його батька, який часто переїжджав, причому зазвичай у супроводі якоїсь потворної жінки. Пан Кейбл двічі був одружений — обидва рази дуже невдало,— і поклявся більше не мати справи з інститутом шлюбу, проте, вочевидь, просто не міг існувати без якоїсь карги, яка б ускладнювала йому життя. Цих жінок приваблювало його очевидне багатство, але з часом всі вони переконувалися, що він уже не оговтається після двох жахливих розлучень. На щастя — принаймні Брюсове,— остання подруга батька нещодавно з’їхала, і тепер у домі не було зайвих допитливих очей і рук.
Звісно, доки там не з’явився він, Брюс. Будинок був незрозумілою купою сталі й скла, вочевидь у якомусь дуже модерному стилі, і розташовувався в багатому районі в центрі міста. На третьому поверсі була велика студія, де пан Кейбл полюбляв малювати у вільний від інвестування час. Він ніколи не шукав собі якоїсь реальної кар’єри і, живучи на спадок, завжди називав себе «інвестором». Пізніше взявся до живопису, але його витвори олійними фарбами були такі жахливі, що від нього відмахувалися в усіх галереях Атланти. Одна зі стін студії була вкрита полицями з сотнями книг, але Брюс спершу навіть не звернув на них уваги, подумавши, що книжки там — просто задля показухи, як одна з невдалих спроб батька видати себе за глибоку, витончену й начитану людину. Однак поглянувши поближче, Брюс звернув увагу на дві полиці, де були старі книги зі знайомими назвами. Почавши з верхньої полиці, він став діставати їх одну за одною й вивчати. Невдовзі на зміну випадковій цікавості прийшло дещо інше.
Усі ці книжки були першими виданнями, а деякі навіть були підписані авторами. «Пастка-22» Джозефа Геллера, опублікована в 1961 році; «Голі й мертві» Нормана Мейлера (1948); «Кролику, біжи» Джона Апдайка (1960); «Невидима людина» Ральфа Еллісона (1952); «Ходак до кіно» Вокера Персі (1961); «Прощавай, Колумбусе» Філіпа Рота (1959); «Зізнання Ната Тернера» Вільяма Стайрона (1967); «Мальтійський сокіл» Дешилла Гемметта (1929); «З холодним серцем» Трумена Капоте (1965) і «Ловець у житі» Джерома Селінджера (1951).
Переглянувши з дюжину книг, Брюс почав, замість того, щоб повертати їх на полицю, складати їх на столі. Його невимушену цікавість залила гаряча хвиля захоплення, а далі— жадоби. На нижній полиці спершу траплялися книги й автори, про яких він ніколи не чув, аж раптом він наткнувся на ще разючішу знахідку. За товстою тритомною біографією Черчилля виявилися чотири книги: «Шум і лють» Вільяма Фолкнера (1929), «Чаша золота» Джона Стейнбека (1929), «По цей бік раю» Скотта Фіцджеральда (1920) і «Прощавай, зброє!» Ернеста Гемінґвея (1929). Усі чотири були першими виданнями в чудовому стані, підписаними авторами.
Ще трохи покопирсавшись у книгах та не знайшовши більш нічого цікавого, Брюс упав у старе батькове крісло й уп’яв очі в полиці з книжками. Він довго просидів так — у будинку, який був для нього майже чужим,— позираючи на нікудишні картини олією, виконані явно бездарним художником, питаючи себе, звідки могли взятися ці книги, й міркуючи, що йому слід робити, коли приїде його сестра Моллі, щоб узятися разом із ним до влаштування похорону. Аж раптом Брюсові спало на думку: як же мало він знав про свого покійного батька! Та й звідки він міг знати більше? Батько ніколи не проводив із ним часу, а коли Брюсові було чотирнадцять, відправив його до школи-інтернату. У перші півтора місяця літа Брюс їздив до табору вітрильного спорту, а решту літа — на ранчо-пансіонат. Він і гадки не мав, що його батько міг полюбляти колекціонувати — звісно, за винятком вже згаданих злощасних жінок. Пан Кейбл грав у гольф і теніс та багато подорожував, але ніколи з Брюсом чи його сестрою, а завжди зі своєю черговою подругою.
То звідки взялися книги? Як довго він їх збирав? Чи лежали десь старі накладні, що засвідчували їхнє існування? Чи муситиме виконавець заповіту прилаштувати їх до інших батькових активів, перш ніж передати все разом Університету Еморі, згідно з волею покійного?
Те, що ледь не весь свій статок пан Кейбл заповів університету, було однією з речей, які дратували Брюса. Узагалі-то батько згадував про цей свій задум, щоправда, ніколи не вдаючись у подробиці. Він звисока вважав, що його гроші мають піти на освіту, а не лишитися дітям, які їх розтринькають. Брюсові не раз кортіло нагадати батьку, що той сам усе життя циндрив гроші, які заробив хтось інший, але сваритися через таке було собі дорожче.
Тієї миті йому дуже хотілося залишити ці книжки собі. Він вирішив узяти вісімнадцять найцінніших екземплярів, а решту не чіпати. Якби він піддався жадобі й залишив на полицях дірки, хтось міг би щось запідозрити. Брюс акуратно склав відібрані книги в картонну коробку з-під вина. Батько за життя вів багаторічну боротьбу з власною пристрастю до пляшки і зрештою досяг перемир’я, яке дозволяло йому кілька келихів червоного вина щовечора. У гаражі було ще декілька порожніх коробок. Брюс кілька годин перелаштовував вміст полиць так, щоб здавалося, що все на місці. Утім, хто міг помітити ті зміни? Наскільки він знав, Моллі нічого не читала, а головне, уникала батька, бо терпіти не могла його подруг. Брюс був певен, що в цьому будинку вона жодного разу не ночувала. Вона не могла нічого знати про особисте майно батька. (Хоча двома місяцями по тому Моллі запитала його телефоном, чи йому не відомо щось про «таткові старі книжки»; Брюс запевнив її, що нічого не знає).
Дочекавшись сутінків, він відніс коробку у свій джип. За подвір’ям, під’їзною доріжкою й гаражем стежили принаймні три камери спостереження. Якщо в когось виникнуть питання, він просто скаже, що забирав якісь власні речі. Касети з фільмами, компакт-диски, та що завгодно. А якщо виконавець заповіту згодом спитає про зниклі перші видання, Брюс, звісно, нічого про них не знатиме — і порадить запитати в хатньої робітниці.
Подальший розвиток подій засвідчив, що злочин вийшов ідеальним, якщо, звісно, то взагалі був злочин. Самому Брюсові злочином це не здавалось: він вважав, що мав би отримати значно більше. Завдяки товстому заповітові й зусиллям сімейних адвокатів, батьковим статком розпорядилися швидко, і про його бібліотеку ніхто не згадував.
Отак гладко розпочався незапланований шлях Брюса Кейбла у світ рідкісних книг. Поринувши з головою у вивчення цієї справи, він з’ясував, що його перша колекція з вісімнадцяти батькових книг мала коштувати близько двохста тисяч доларів. Утім, він не став продавати книжки, побоюючись, що хтось упізнає якесь із видань і до Брюса виникнуть питання. Оскільки він не знав, як ці книжки потрапили до батька, краще було почекати. Хай мине якийсь час, зникнуть і сплутаються всі спогади. Як Брюс швидко усвідомив, займаючись цією справою, терпіння було вкрай необхідним.
III
Будівля розташовувалася на розі Третьої вулиці й Мейн-стрит у самому центрі Санта-Рози. Її побудували сто років тому для банку, який був провідним у місті, але не зміг пережити Велику депресію. Потім тут була аптека, відтак ще один банк і, нарешті, книжковий магазин. На другому поверсі зберігалися коробки, скрині й картотеки, вкриті товстим шаром пилу й ні до чого не придатні. Брюсу вдалося заявити свої права і на цей поверх також. Він розчистив трохи простору, зніс кілька стін, поставив ліжко й назвав усе це квартирою. Тут він і прожив перші десять років після відкриття своєї книгарні. Коли він не торгував книжками на першому поверсі, то був на другому й розчищав, прибирав, фарбував, ремонтував і, зрештою, декорував своє житло.
Першим місяцем роботи магазину став серпень 1996 року. Після шикарної винно-сирної церемонії відкриття кілька днів у ньому було людно, але поступово інтерес став згасати. Потік відвідувачів значно зменшився, і за три тижні Брюс почав замислюватися, чи не було це все однією великою помилкою. Чистий дохід за серпень склав лише дві тисячі доларів, і Брюс був майже у відчаї: зрештою, зараз на острові Каміно був самий розпал туристичного сезону. Усупереч порадам більшості власників незалежних книгарень, він вирішив удатися до знижок. Нові тиражі й бестселери тепер пропонувалися на двадцять п’ять відсотків дешевше. Він посунув час закриття з сьомої до дев’ятої і працював тепер п’ятнадцять годин на день. Він старався якомога грамотніше спілкуватися з покупцями, запам’ятовував імена постійних клієнтів і записував, що вони купували. Він став вправним баристою й умів одночасно заварити еспресо й розрахуватися з черговим покупцем чи покупчинею. Він прибрав полиці зі старими книгами — здебільшого класикою, що не користувалася особливим попитом,— а натомість влаштував невелике кафе. Потому час закриття зрушив уже до десятої вечора. Він строчив безліч рукописних повідомлень клієнтам, письменникам і книготорговцям, із якими познайомився під час своєї подорожі. Опівночі він часто сидів за комп’ютером, оновлюючи новинну розсилку «Бей-Букс». Брюс довго сумнівався, чи не почати йому працювати й у неділю, як це робили більшість власників незалежних книгарень. Йому не надто хотілося до цього вдаватися, бо він, зрештою, потребував відпочинку, та й побоювався, що це може вилізти йому боком. Оскільки острів Каміно належав до «біблійного поясу», на відстані пішої прогулянки від магазину була дюжина церков. Та крім того, острів був туристичним центром, і майже нікого з туристів, вочевидь, не цікавили недільні ранкові богослужіння. Отже, у вересні він вирішив: будь що буде — і відкрився о дев’ятій ранку в неділю, пропонуючи відвідувачам свіжонадруковані New York Times, Washington Post, Boston Globe і Chicago Tribune, а до того ж свіжу випічку із перекусної неподалік. Третьої робочої неділі в книгарні був уже справжній натовп.