Проживши десять років у своїй квартирі на другому поверсі, Брюс вирішив, що час йому знайти щось посолідніше. Він уже якийсь час придивлявся до старих вікторіанських будинків в історичному центрі Санта-Рози й двічі навіть робив власникам пропозиції щодо купівлі, та в обох випадках, вочевидь, запропонував замало, адже будинки невдовзі було продано іншим покупцям. Ці чудові споруди, побудовані на рубежі століть для залізничних магнатів, перевізників, лікарів і політиків, чудово збереглися й стояли, непідвладні часу, в тіні стародавніх дубів та іспанського моху. Коли хазяйка, пані Марчбенкс, померла в стотрирічному віці, Брюс звернувся до її 81-річної дочки, що жила в Техасі. За будинок він заплатив забагато, адже прагнув будь-що не проминути нагоду втретє.
Його нова домівка була за два квартали на північ і три на схід від магазину. Побудовано її було в 1890 році з волі лікаря, що прагнув зробити подарунок своїй чарівній новій дружині, і відтоді й аж донині будинок був майном тієї родини. Він був величезний: мав чотири поверхи й загальну площу понад сімсот п’ятдесят квадратних метрів. З південного боку височіла вежа, іще одна, трохи менша, була на півночі, а перший поверх оперізувала розлога веранда. Багато еркерів було прикрашено вітражами, а на даху з різноманітними щипцями й лускатим ґонтом була тераса. Будинок розмістився в тіні трьох стародавніх дубів й іспанського моху, на невеличкій кутовій ділянці, обгородженій білим штахетником.
Внутрішнє оздоблення Брюсові здалося якимось гнітючим: темна дерев’яна підлога, ще темніші стіни, потерті килими, провислі й запилені штори та багато камінів з коричневої цегли. У вартість будинку ввійшла значна частина меблів, і Брюс одразу взявся їх продавати. Ті старезні килими, які не були надміру потерті, він перевіз до магазину, щоб надати його атмосфері благородної старовини. Штори й портьєри були вже геть нікудишні, тому їх він викинув одразу. Коли будинок цілком спорожнів, Брюс найняв бригаду малярів, яка трудилася два місяці, доки всі внутрішні стіни не набули гарних, яскравіших кольорів. Далі він запросив місцевого майстра, який ще за два місяці перешліфував кожен сантиметр дубової та соснової підлоги.
Цей будинок Брюс обрав через те, що в ньому все було в робочому стані: труби, електрика, водопостачання, опалення й вентиляція. Він не мав ні терпіння, ні рішучості для капітального ремонту, що міг практично перетворити нового власника на банкрута. Сам Брюс не був здібний до роботи руками й мав чимало кращих способів провести час. Весь наступний рік він і далі жив у своїй квартирі над магазином, міркуючи, як краще обставити й декорувати свій тепер уже світлий і красивий, але досі порожній будинок; і потреба якимось чином зробити його придатним для життя починала його лякати. Для цього величного зразка вікторіанської архітектури геть не підходив сучасний мінімалістський декор, який полюбляв Брюс, а старовинні меблі видавалися йому надто витребенькуватими й химерними та, зрештою, просто йому не пасували.
Що поганого в тому, щоб у величний старий будинок, який зовні лишається майже незмінним, вдихнути життя, додавши сучасних меблів і картин? Очевидно, щось погане в цьому таки було, адже Брюс ніяк не міг знайти оптимальний варіант дизайну.
Він щодня приходив у будинок і довго стояв у кожній кімнаті, розгублено озираючись на всі боки. Брюс побоювався, що його зведе з розуму цей порожній будинок — геть завеликий і надто вибагливий для його непевних смаків.
VI
На порятунок прийшла жінка на ім’я Ноель Боннет, що займалася торгівлею антикваріатом у Новому Орлеані, а зараз їздила країною з рекламним туром своєї останньої книги, барвистим подарунковим виданням за п’ятдесят доларів. Кілька місяців тому Брюс, переглядаючи каталог її видавця, натрапив на фотографію Ноель і довго не міг відірвати від неї очей. Він, як завжди, став довідуватися й з’ясував, що Ноель була 37-річною уродженкою Нового Орлеана, дочкою француженки, розлучена, не мала дітей і, нарешті, була визнаною знавчинею старовинних речей із Провансу. Її магазин розташовувався на Роял-стрит у Французькому кварталі Нового Орлеана, і, якщо вірити її біографії, Ноель проводила половину кожного року на півдні й південному заході Франції, розшукуючи старі меблі. Дві її попередні книги були присвячені саме цій темі, і Брюс уважно з обома ними ознайомився.
Це було для нього звичкою й чимось на зразок покликання. У його магазині двічі, а часом і тричі на тиждень відбувалися автограф-сесії, і щоразу Брюс до приїзду автора прочитував усе, що той написав. Він ковтав книжку за книжкою і, хоча насамперед полюбляв романи, написані авторами, з якими мав змогу зустрітися, подружитися й надалі бути в курсі їхнього життя й нових творів і за нагоди рекламувати їх, читав також і безліч біографій, книжок про самовдосконалення, кулінарних книг, книжок з історії — усе, що тільки може спасти на думку. Брюс уважав це за свій обов’язок. Його цікавили й захоплювали всі письменники, і коли якийсь із них знаходив час відвідати його магазин, пообідати, випити і таке інше, то Брюс мусив принаймні бути в змозі підтримати розмову про твори цього автора.
Він читав допізна й часто засинав із відкритою книжкою в руках. Він читав рано-вранці, коли до відкриття магазину було ще чимало часу й не треба було пакувати чи розпаковувати книжки, натомість можна було насолодитися міцною кавою й черговим чтивом. Він читав упродовж усього дня й згодом навіть виробив своєрідну звичку стояти в одному й тому ж місці біля переднього вікна, поруч із біографіями, невимушено спираючись на дерев’яну скульптуру в повний зріст вождя індіанського племені Тімукуа, потягувати еспресо й дивитися одним оком на сторінку, а іншим — на вхід. Він вітався з відвідувачами, знаходив потрібні їм книжки, балакав із кожним охочим побалакати, час від часу допомагав у кав’ярні чи на касі, якщо в магазині збиралося багато народу, але за першої ж нагоди вертався на своє місце біля скульптури, брав книжку й продовжував читати. Брюс казав, що читає в середньому чотири книги на тиждень, і цьому всі охоче вірили. На співбесідах на вакансію продавця-консультанта в книгарні він відмовляв усім, хто не читав хоча б дві на тиждень.
Хай там як, а візит Ноель Боннет став значною подією — якщо не в плані доходу, який вдалося тоді виручити, то принаймні через ті довгострокові наслідки, які він мав у житті Брюса й «Бей-Букс». Взаємне тяжіння між ним і Ноель спалахнуло одномоментно і запаморочливо. Після швидкого, навіть скороченого обіду вони квапливо перемістилися в квартиру нагорі й насолодилися досхочу. Ноель відмінила залишок свого турне, пославшись на хворобу, і залишилася в місті на тиждень. На третій день Брюс привів її до свого вікторіанського будинку й гордо продемонстрував їй цей свій трофей. Ноель була приголомшена. Для першокласного дизайнера-декоратора-ділка сімсот п’ятдесят квадратних метрів порожнього простору за фасадом такої величної вікторіанської будівлі були просто даром небесним. Поки вони снували з однієї кімнати в іншу, їй почали являтися видіння про те, як кожну з них має бути пофарбовано, пошпалерено й обставлено.
Брюс мав кілька скромних пропозицій: отут поставити великий телевізор, а отам — більярдний стіл, але вона зустріла їх вельми прохолодно. Тепер у домі була художниця, що раптом почала малювати на полотні без рамок. Весь наступний день Ноель провела в будинку одна, вимірюючи, фотографуючи чи просто сидячи серед тієї порожнечі. Брюс, якому геть знесло голову від Ноель, займався магазином, і десь на задвірках його свідомості зароджувалися перші передчуття прийдешньої персональної фінансової кризи.
Ноель умовила його покинути магазин на вихідні, і вони прилетіли вдвох у Новий Орлеан. Вона поводила його своїм стильним, хоч і затісно заставленим магазином, де кожен стіл, лампа, ліжко з балдахіном, скриня, крісло, тумбочка, килим, комод і шафа-гардероб не лише походили з якогось мальовничого прованського села, але й ідеально пасували тому чи іншому місцю в порожніх кімнатах вікторіанського будинку Брюса. Вони з Ноель гуляли французьким кварталом, обідали в її улюблених місцевих бістро, проводили час із її друзями й іще більше часу вдвох у ліжку, і трьома днями по тому Брюс повернувся сам додому — геть утомлений і вперше в житті по-справжньому закоханий. До біса всі ті витрати! Він не мислив свого життя без жінки на ім’я Ноель Боннет.