— А ви бачили колись оригінали?— поцікавився Манчін.
— Лише одного разу.
Манчін помовчав, очікуючи, чи не скаже його співрозмовник іще щось, потім знову запитав:
— То як вам це вдалося?
— Один відомий вчений хотів на них поглянути. Ми його провели в сховище й показали. Щоправда, торкатися до рукопису йому було не можна. Це дозволено лише старшому бібліотекарю, причому неодмінно в спеціальних рукавичках.
— Так, звісно. Що ж, давайте до роботи.
Службовець відімкнув два великі ящики з написами «По цей бік раю» і дістав із них стіс товстих, об’ємних папок, пояснивши:
— Тут зібрано рецензії на книгу, які вийшли після першої публікації. Крім цього, є ще добірка багатьох більш пізніх рецензій.
— Чудово!— широко посміхнувся Манчін.
Він відкрив свій портфель, дістав блокнот і всім своїм виглядом дав зрозуміти, що готовий негайно з головою поринути у вивчення вмісту папок. Через півгодини, коли Манчін був весь у роботі, помічник бібліотекаря перепросив і пішов. Пам’ятаючи про камери, Манчін жодного разу не підняв очей. Незабаром йому знадобилося відвідати вбиральню, і він покинув робоче приміщення. Повернувши десь не туди, а потім іще раз, він невдовзі загубився і став блукати коридорами спеціальних колекцій, крокуючи якомога обережніше й намагаючись нікому не потрапляти на очі. Скрізь були камери спостереження. Манчін думав, що навряд чи хтось прямо зараз стежить за його пересуваннями, але, звісно, за потреби завжди можна було би потім переглянути записи. Він знайшов ліфт, але не став ним користуватися, натомість спустився сходами, які були поблизу. Підвальний поверх був схожий на перший, а далі сходи впиралися в масивні двері, за якими знаходився «П2» (підвал 2) й на яких було виведено фарбою жирні літери: «вхід забороненої». Поруч із дверима була цифрова панель, і ще один напис попереджав, що щойно хтось спробує відчинити двері, не маючи «належного дозволу», пролунає сигнал тривоги. На двері й простір навколо них дивилися дві камери спостереження.
Манчін відступив назад і попрямував сходами вгору. Коли він повернувся до робочого приміщення, на нього чекав помічник бібліотекаря.
— Усе гаразд, професоре Манчін?— запитав той.
— Так-так. Боюся, невеликий розлад шлунку. Сподіваюся, нічого заразного.
Помічник відразу пішов, і Манчін провів у бібліотеці весь день, копирсаючись у матеріалах зі сталевих ящиків і читаючи старі рецензії, які його геть не цікавили. Кілька разів він виходив, щоб пройтися, розглянутися, дещо дослідити й запам’ятати.
IV
Манчін повернувся через три тижні, цього разу вже не під виглядом професора. Він був чисто поголений, пофарбував волосся в світлий, пісочний колір, одягнув окуляри в червоній оправі зі склом без діоптрій, а в кишені мав фальшивий студентський квиток зі своєю фотографією. Якби хтось став його розпитувати — а це йому видавалося малоймовірним,— то він би прикинувся аспірантом із Айови. У реальному житті його звали Марк, а його «спеціальністю», якщо це можна так назвати, було професійне злодійство. Украй прибуткові, першокласні, ретельно сплановані крадіжки, об’єктами яких були твори мистецтва й рідкісні артефакти, за які потім можна було вимагати викуп у розпачливих власників. Марк був членом банди з п’яти чоловіків, яку очолював Денні— колишній армійський рейнджер, що перекваліфікувався в злочинця, коли його вигнали з армії. Досі ані Денні, ані Марк не потрапляли в руки поліції й не мали судимостей. Утім, двоє інших членів банди таким похвалитися не могли. Трей двічі отримував термін у в’язниці й двічі звідти тікав, останнього разу рік тому, з федеральної в’язниці в Огайо. Саме там він зустрівся з Джеррі— дрібним крадієм творів мистецтва, який тепер був на умовно-достроковому звільненні від покарання. А про рукописи Фіцджеральда Джеррі вперше почув від свого колишнього сусіда по камері, ще одного такого крадія, який відбував тривалий термін.
Вихідна позиція була ідеальна: всього п’ять рукописів, усі зберігаються в одному місці та безцінні для Принстона.
П’ятий член команди зазвичай працював із дому. Ахмед був хакером, виробником фальшивок і майстром всякого дурисвітства, але для озброєних пограбувань і всього такого він був надто боязким. Місцем його роботи був підвал у Буффало, і його досі жодного разу не ловили й не арештовували. Ахмед не лишав жодних слідів. Він брав п’ять відсотків від загального прибутку, а решту порівну ділили інші четверо.
У вівторок о дев’ятій вечора Денні, Марк і Джеррі, які позирали на свої годинники в Бібліотеці Файрстоуна під виглядом аспірантів. Їхні фальшиві студентські квитки спрацювали ідеально й ні в кого не викликали підозр. Денні знайшов місце для засідки в жіночому туалеті на третьому поверсі. Відхиливши вгору панель у стелі над унітазом, він закинув в отвір свій студентський рюкзак і приготувався до кількох годин очікування в задусі й тісноті. Марк зламав замок на дверях до головного машинного залу на першому підвальному поверсі й почекав, чи не спрацює сигнал тривоги, але все пройшло без проблем, як і в Ахмеда, який легко зламав системи безпеки університету. Марк взявся демонтувати вприскувачі палива в резервному електрогенераторі бібліотеки. Джеррі знайшов місце в кабінці для занять, яку було не видно за полицями, повними книг, що їх уже десятиліттями ніхто не торкався.
Трей, одягнений як студент, вештався кампусом із рюкзаком, обираючи зручні місця для бомб.
Бібліотека закрилася опівночі. Усі члени команди, зокрема й Ахмед у своєму підвалі в Баффало, підтримували між собою радіозв’язок. О чверть на першу Денні, ватажок, оголосив, що все йде за планом. Через п’ять хвилин Трей, одягнений як студент і з громіздким рюкзаком у руках, увійшов у коледж-гуртожиток Мак-Каррена, розташований у центрі кампусу. Минувши камери спостереження, які він уже бачив тиждень тому, Трей піднявся сходами, де камер не було, на другий поверх, прослизнув там до вбиральні й замкнувся в кабінці. О 00:40 він витягнув із рюкзака бляшанку розміром десь із півлітрову пляшку від коли. Увімкнувши пусковий пристрій уповільненої дії, він сховав його за унітазом, після чого вийшов із вбиральні, піднявся на третій поверх і встановив ще одну бомбу в порожній душовій кабіні. О 00:45 Трей дістався до напівтемного коридору на другому поверсі гуртожитку і з безтурботним виглядом кинув там зв’язку з десяти здоровенних петард Black Cat. Він похапцем спускався по сходах, коли пролунали вибухи. Через кілька секунд спрацювали обидва вибухові пристрої, приєднані до димових бомб, і коридори враз заповнилися густими клубами ядучого диму. Коли Трей виходив із будівлі, до нього донеслися перші панічні вигуки. Сховавшись у якихось кущах біля гуртожитку, він дістав з кишені разовий телефон, набрав номер принстонської Служби порятунку і повідомив жахливу новину:
— На другому поверсі гуртожитку Мак-Каррена хтось почав стрілянину!
З одного з вікон на другому поверсі йшов дим. Джеррі, що сидів у темній кабінці в бібліотеці, подзвонив зі схожим повідомленням зі свого мобільного телефона з передплатою. Невдовзі кампус охопила паніка, і дзвінки полилися один за одним.
У всіх американських коледжах є ретельно розроблені плани дій у разі виникнення ситуації з «активним стрілком», але ніхто не хоче їх застосовувати на практиці. Співробітниця служби безпеки, яка чергувала тієї ночі, остовпіла на кілька секунд, та зрештою натиснула потрібні кнопки, після чого завили сирени. Усі студенти, викладачі та співробітники Принстона отримали SMS та сповіщення електронною поштою: треба було негайно зачинити й замкнути всі двері та перекрити доступ до всіх будівель.
Джеррі знову подзвонив до Служби порятунку й повідомив, що стрілок влучив у двох студентів. З вестибюля коледжу Мак-Каррена клубочився дим. Трей кинув ще три димові бомби в сміттєві баки. Кілька студентів бігали в диму між будівлями, не знаючи, де саме шукати прихисток. Невдовзі з’явилися співробітники служби безпеки кампусу й поліції Принстона, а за ними приїхало півдюжини пожежних машин. Далі машини швидкої допомоги. Нарешті примчали й перші з багатьох патрульних машин поліції штату Нью-Джерсі.