— Звісно. Слова ж усі ті самі. Ти коли-небудь пробував?
— Кілька років тому «Амазон» надіслав мені одну зі своїх «електронок». Але в мене з нею не виходило зосередитися. Мабуть, я просто упереджений.
— Це точно. Цікаво, чому?
— А що ти читаєш?
— «По кому подзвін». Я читаю поперемінно то Гемінґвея, то Фіцджеральда й хочу прочитати всі їхні книги. Учора закінчила читати «Останнього магната».
— І як?
— Дуже сильно, особливо зважаючи на те, що він написав його в Голлівуді, намагаючись щось заробити, а до того ж страждаючи як фізично, так і емоційно. Він же був дуже молодий. Справжня трагедія.
— Це його останній роман? Той, який він не закінчив?
— Як відомо. Прикро, що такий талант так рано було втрачено.
— То це ти здійснюєш підготовчу роботу для власного роману?
— Можливо. Я досі не можу визначитися. А ти що читаєш?
— Книжку під назвою «Моє улюблене цунамі» — дебютний роман одного хлопця, який не дуже вміє писати.
— Жахлива назва.
— Та й сам роман не кращий. Я ледве продерся крізь перші п’ятдесят сторінок — а залишилося ще шістсот. У видавничій справі треба запровадити обмеження на обсяг дебютного роману: він не має перевищувати триста сторінок. Як тобі ідея?
— Ну, я загалом не проти. У моєму було всього двісті вісімдесят.
— Твій роман досконалий.
— Дякую. То ти збираєшся дочитати те «Цунамі» до кінця?
— Навряд чи. Я прочитую перші сто сторінок кожної книжки, і якщо письменникові не вдається мене зацікавити, відкладаю її. Є надто багато хороших книжок, які я хочу прочитати, щоб гаяти час на погані.
— Я теж так роблю, тільки мій ліміт — п’ятдесят сторінок. Ніколи не розуміла людей, які продираються крізь книгу, яка їм не подобається, просто з якогось незрозумілого принципу. Такою була Тесса. Вона кидала книгу після першого розділу, потім поверталася до неї і, бурмочучи й стогнучи, змушувала себе дочитати до кінця, який, звісно, виявлявся нічим не ліпшим за початок. Не розумію, нащо так робити.
— Я теж.— Брюс зробив ковток вина, кинув погляд на заднє подвір’я й узяв роман.
Дочекавшись, коли він перегорне сторінку, Мерсер запитала:
— А якісь інші правила в тебе є?
Він посміхнувся й відклав книгу.
— О, люба, у мене їх цілий список. Він називається «Десять правил Кейбла для написання белетристики» — блискучий посібник, створений експертом, який прочитав понад чотири тисячі книг.
— А ти ділишся коли-небудь цими правилами?
— Буває. Я надішлю їх тобі електронною поштою, але думаю, що тобі вони не знадобляться.
— Хтозна. Мені потрібна якась порада. Розкажи щось для прикладу.
— Гаразд. Я ненавиджу прологи. Я щойно закінчив читати роман одного хлопця, який наступного тижня буде в нас із туром. Усі його книжки починаються драматичним прологом, у якому вбивця женеться за жінкою, чи хтось знаходить мертве тіло, чи ще щось на зразок того. Потім він змушує заінтригованого читача одразу накинутися на перший розділ, у якому, звісно, нема нічого спільного з прологом. А у другій, звісно, нема нічого спільного ні з першим розділом, ні з прологом. І лише потім, сторінок за тридцять, він повертає читача до дії в пролозі, про яку той уже встиг забути.
— Мені подобається. Продовжуй.
— Ще одна помилка, характерна для новачків, — ввести двадцятьох персонажів у першому ж розділі. П’ятьох цілком достатньо, а завелика кількість може відлякати читачів. Наступне: якщо відчуваєте потребу підібрати слово за допомогою словника синонімів, то обирайте ті слова, у яких не більше, ніж три склади. Я маю непоганий словниковий запас, і ніщо так не дратує мене, як письменники, які демонструють свою вченість, вживаючи словеса, яких я ніде не бачив. Іще одне: під час написання діалогів користуйтеся, будь ласка, лапками, — інакше буде важко розібратися, хто що каже. Правило номер п’ять: більшість письменників надто полюбляє писати розлого, тому завжди шукайте, що можна викинути, — наприклад, речення без жодного змістового навантаження й непотрібні сцени. Продовжувати?
— Так-так, будь ласка. Мені треба було б це записати.
— Не треба. Тобі правда не потрібні ці поради. Ти чудово пишеш, Мерсер, тобі просто потрібен хороший сюжет.
— Дякую, Брюсе. Мені потрібна підтримка.
— Я це кажу цілком серйозно й зовсім не прагну полестити тобі лише через те, що у нас тут із тобою сьогодні невеличка оргія.
— То ось як це називається? А я думала, просто «інтрижка».
Вони розсміялися й зробили по ковтку вина. Дощ уже перестав, і почав згущуватися туман.
— А ти сам колись пробував писати? — запитала Мерсер.
Брюс знизав плечима й відвів погляд.
— Я намагався, навіть кілька разів, але щоразу зрештою кидав. Це не моє. Саме тому я поважаю письменників — принаймні хороших. Я радо усіх їх приймаю й залюбки рекламую всі їхні книжки, але на ринку багато сміття. І мене засмучують люди на зразок Енді Адама, які мають талант, але так по-дурному його марнують через свої шкідливі звички.
— А від нього є якісь новини?
— Поки ні. Його замкнули в клініці, і він не має зв’язку із зовнішнім світом. Мабуть, зателефонує десь за тиждень. Це його третя чи четверта спроба позбутися залежності, але не думаю, що в нього вийде. У глибині душі Енді насправді не хоче кидати.
— Це сумно.
— Ти виглядаєш сонною.
— Мабуть, то через вино.
— Давай подрімаємо.
Насилу перелізши в гамак, вони припали одне до одного в тісних обіймах і затихли, заколисані його мірним хитанням.
— Є якісь плани на сьогоднішній вечір?— поцікавилася Мерсер.
— Я планував продовжити розпочате.
— Це зрозуміло, але я починаю втомлюватися від цього місця.
— Само собою, що у програму входить вечеря за межами будинку.
— Але ти ж одружений чоловік, Брюсе, а я просто твоя подружка на вихідні. Що, як хтось нас побачить?
— Мені байдуже, Мерсер,— і Ноель теж. То чого це має турбувати тебе?
— Не знаю. Усе ж якось дивно в суботу ввечері вечеряти в пристойному місці з одруженим чоловіком.
— А хто казав, що місце буде пристойним? То справжня діра, перекусна з морепродуктами біля річки. Проте їжа там дуже смачна, і запевняю тебе, що ніхто з тамтешніх відвідувачів книжок не купує.
Мерсер поцілувала його й поклала голову йому на груди.
XII
Неділя почалася майже так само, як і субота, за винятком похмілля. Брюс знову подав їй сніданок у ліжко — цього разу млинці й ковбасу,— а потім вони дві години гортали New York Times. Ближче до опівдня Мерсер знадобилася перерва. Вона вже збиралася почати прощатися з Брюсом, коли він сказав:
— Послухай, після обіду в мене в магазині буде справжнє стовпотворіння, а робітників не вистачає. Я мушу трохи попрацювати.
— От і добре! Адже я тепер, знаючи твої правила для письменників, мушу випробувати їх на практиці.
— Завжди радий допомогти,— промовив він із посмішкою і поцілував її в щоку.
Вони віднесли таці на кухню й завантажили все у посудомийну машину. Брюс зник у господарській спальні на другому поверсі, а Мерсер повернулася на вежу, де хутко одяглася й пішла, не ставши вдруге прощатись із Брюсом.
Якщо за вихідні їй щось і вдалося, то вона не могла відзначити якихось конкретних результатів. Розваги в «письменницькій спальні», безумовно, були дуже приємні, і Мерсер тепер знала Брюса набагато краще, ніж доти, але її метою був не секс і не написання роману, їй заплатили купу грошей, щоб вона зібрала докази і, можливо, допомогла розкрити злочин. У цьому плані пишатися було майже нічим.
Опинившись у своєму номері, вона переодяглася в бікіні й помилувалася собою в дзеркалі, згадуючи, як Брюс захоплювався її тілом. Воно було худорляве й засмагле, і Мерсер відчувала деяку гордість через те, що нарешті скористалася ним за призначенням. Накинувши білу бавовняну сорочку, вона взяла сандалі й вирушила на довгу прогулянку пляжем.