XIII
Брюс подзвонив о сьомій вечора того ж дня, сказав, що страшенно скучить і не уявляє, як проведе ніч без неї, і просив її зайти в магазин і випити з ним, коли він зачиниться.
Мерсер, звісно, погодилася — а що їй ще було робити? Стіни обридлого маленького номера страшенно тиснули на неї, і в такій атмосфері вона не спромоглася написати й сотні слів.
Мерсер увійшла в магазин за кілька хвилин до дев’ятої. Брюс обслуговував останнього відвідувача і, судячи з усього, працював один. Коли клієнт пішов, він хутко замкнув двері й вимкнув світло.
— Ходімо,— сказав він і попрямував сходами нагору, де пройшов через кафе, дорогою вимикаючи світло. Мерсер мовчки йшла слідом за ним. Нарешті Брюс відчинив двері, яких вона досі ніколи не помічала, і вони увійшли в його квартиру.
— Мій барліг,— оголосив Брюс, увімкнувши світло.— Я прожив тут перші десять років після того, як купив магазин. Тоді ця квартира займала весь другий поверх, але потім я вирішив улаштувати кафе. Сідай.
Він жестом указав на масивний шкіряний диван із подушками й пледами, який простягнувся вздовж усієї стіни. Напроти нього на низенькому столику стояв великий плазмовий телевізор, а навколо, ясна річ, були полиці з книгами.
— Шампанського?— запропонував він, відкриваючи холодильник, який стояв позаду невеличкої барної стійки.
— Залюбки.
Брюс дістав пляшку, швидко відкрив і, розливши шампанське в два фужери, промовив:
— Будьмо!
Вони цокнулись, і він відпив більше половини свого фужера.
— Мені дуже треба було випити,— пояснив він, витираючи рот тильним боком долоні.
— Я бачу. Усе гаразд?
— Важкий деньок. Один із продавців подзвонив і сказав, що захворів, тому мені довелося самому обслуговувати всіх відвідувачів. Хороших робітників нелегко знайти.
Брюс допив свій фужер і знов його наповнив, а тоді зняв піджак, розв’язав краватку-метелик, висмикнув сорочку зі штанів і скинув свої замшеві туфлі. Вони перейшли до дивана й ліниво розвалилися на ньому.
— А твій день як? — запитав він, далі ковтаючи шампанське.
— Як і зазвичай. Пройшлася пляжем, позасмагала, спробувала щось написати, повернулася на пляж:, знов спробувала щось написати, потім подрімала.
— Ось воно, письменницьке життя! Я навіть трохи тобі заздрю.
— Я спромоглася позбутися прологу, проставити пунктуацію в розмовах, повикидати всі довгі слова... Я залюбки викинула б щось іще, але й так уже майже нічого не лишилось.
Брюс розсміявся й налив собі знову.
— Ти просто чарівна, знаєш про це?
— А ти, Брюсе, справжній серцеїд. Спокусив мене вчора вранці, і...
— Узагалі-то не лише вранці, а ще й удень і ввечері.
— От-от. Ти завжди був таким донжуаном?
— О, так. Я ж тобі казав, Мерсер, жінки — моя фатальна слабкість. Варто мені побачити якусь красуню, і на думці в мене тільки одне. Так було з університетських років. Тільки-но я опинився в Оберні й побачив навкруги тисячі милих дівчат, мені одразу знесло дах.
— Це щось нездорове. Ти не думав звернутися до лікаря?
— Та облиш! Які тут проблеми? Для мене це просто гра, і погодься: граю я дуже непогано.
Мерсер кивнула й зробила третій ковток. Його фужер уже знову був порожній, і Брюс налив собі ще шампанського.
— Ти трохи пригальмував би,— порадила вона, але Брюс проігнорував її. Коли він повернувся на диван, Мерсер запитала:— А ти колись любив кого-небудь?
— Я люблю Ноель, а вона — мене. Ми з нею дуже щасливі.
— Але ж любов — то вірність, відданість, готовність ділитися всім і в усьому.
— О, ми ділимося, ще й як, можеш мені повірити.
— Ти просто безнадійний.
— Ну годі тобі, Мерсер. Зараз ідеться не про любов, а про секс. Про чисту тілесну втіху. Ти не станеш заводити тривалі стосунки з одруженим чоловіком, а я взагалі ні з ким таких стосунків не будую. Ми робитимемо це лише тоді, коли ти бажатимеш, а можемо хоч зараз зупинитися й залишитися друзями без жодних зобов’язань і претензій.
— Друзями? І скільки ж у тебе подруг?
— Узагалі-то жодної. Хіба лише кілька добрих приятельок. Слухай, якби я знав, що ти збираєшся влаштувати мені сеанс психоаналізу, я не став би тобі телефонувати.
— А нащо ти зателефонував?
— Подумав, що ти за мною скучиш.
Обоє спромоглися засміятися. Брюс раптом поставив свій фужер, забрав Мерсерів, а тоді схопив її за руку й сказав:
— Ходім, покажу тобі дещо.
— Що?
— Це сюрприз. Ходімо! Це внизу.
Не взуваючись, він вивів її з квартири, і вони попрямували через кафе: спочатку на перший поверх, а тоді— до дверей у підвал. Брюс відімкнув їх, увімкнув світло, і вони поволі покрокували дерев’яними сходами. Опинившись унизу, Брюс там теж увімкнув світло і, ввівши код, відімкнув двері в сховище.
— Сподіваюся, воно того варте,— майже нечутно пробурмотіла Мерсер.
— Ти навіть не уявляєш собі, наскільки!
Він відчинив товсті металеві двері сховища, увійшов усередину й увімкнув світло й там. Потім підійшов до сейфа, ввів ще один код і якусь мить почекав, поки від’їжджали п’ять гідравлічних штирів. Замок, гучно клацнувши, відімкнувся, і Брюс обережно відчинив дверцята. Мерсер стояла якомога ближче й уважно спостерігала, пам’ятаючи, що муситиме детально описати все побачене Елейн і членам її команди. І в самому сховищі, і всередині сейфа все з виду було таким самим, як минулого разу, коли вона тут була. Брюс висунув один із чотирьох ящиків. Усередині виявилися два однакові дерев’яні футляри — згодом Мерсер опише їх як квадратні ящики зі стороною в чотирнадцять дюймів, швидше за все, з кедра. Узявши один із них, Брюс підійшов до маленького столика в центрі сховища. Він поглянув на Мерсер і посміхнувся, ніби збирався показати їй якийсь рідкісний скарб.
Брюс обережно підняв кришку футляра, яка трималася на трьох маленьких шарнірах. Усередині була картонна коробка сірого кольору. Він дбайливо витягнув її та поклав на стіл.
— Це називається «футляр для зберігання архівних матеріалів». Його виготовлено зі спеціальної безкислотної й безлігнінової деревини. Такими футлярами користується більшість бібліотек і серйозних колекціонерів. Цей був у Принстоні,— Брюс відкрив коробку і з гордістю оголосив:
— Оригінал рукопису «Останнього магната»!
У Мерсер відвисла щелепа. Не зводячи очей із умісту футляра, вона повільно підійшла ближче, не в змозі вимовити ні слова.
Усередині футляра був стіс вицвілих аркушів стандартного формату, десь дециметр завтовшки. Пожовклий від часу папір явно був із іншої епохи. Титульного аркуша не було, ніби Фіцджеральд одразу поринув у написання першого розділу, відклавши оформлення на потім. Його скоропис був недбалий і нерозбірливий, і вже з першої сторінки починалися примітки на берегах.
Торкнувшись країв рукопису, Брюс продовжив:
— Коли автор раптово помер у 1940 році, роман був далекий від завершення, але Фіцджеральд працював за заздалегідь складеним планом і залишив багато приміток і нарисів. Його близький друг, редактор і критик Едмунд Вілсон, зібрав докупи всі чернетки й через рік опублікував книгу. Багато критиків вважає цей роман найкращим твором Фіцджеральда, і, як ти правильно зауважила, це дуже вражає, зважаючи на тогочасний стан автора.
— Це такий жарт, адже так?— нарешті спромоглася вимовити вона.
— Ти про що?
— Цей рукопис. Це той самий, який було вкрадено?
— Авжеж — крав його, щоправда, не я.
— Гаразд. І як він тут опинився?
— Це дуже довга історія, і я не хочу втомлювати тебе подробицями, та й сам багато чого не знаю. Усі п’ять вкрала минулої осені з Бібліотеки Файрстоуна в Принстоні банда крадіїв, двох членів якої практично відразу впіймало ФБР, після чого інші злякалися, позбулися своєї здобичі й зникли. Рукописи тихенько з’явилися на чорному ринку, де кожен було збуто окремо. Я не знаю, де інші чотири, але думаю, що вже за межами країни.