— І як у це вплутався ти, Брюсе?
— Складно пояснити, але насправді я не дуже-то і вплутувався. Хочеш доторкнутися?
— Ні. Мені тут якось не по собі. Мене все це нервує.
— Розслабся. Я просто зберігаю рукопис на прохання одного з моїх друзів.
— Мабуть, дуже близький друг.
— Авжеж. Ми з ним давно вже торгуємо, і я повністю йому довіряю. Він зараз веде перемовини з одним лондонським колекціонером.
— А який у цьому твій інтерес?
— Та таке, дрібниці. Зароблю за зберігання пару баксів.
Мерсер відступила й перейшла до іншого боку столу.
— Отже, ти за пару баксів береш на себе величезний ризик. Ти приховуєш у себе величезну вкрадену цінність! За такий злочин можна надовго потрапити за ґрати.
— Це злочин, лише якщо на цьому зловлять.
— І ти мене тепер робиш співучасницею, Брюсе. Я йду звідси.
— Та годі тобі, Мерсер, нічого так нервуватися. Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Яка ти співучасниця? Ніхто ніколи нічого не дізнається. Як можна довести, що ти взагалі бачила цей рукопис?
— Не знаю. А хто ще його бачив?
— Лише ми двоє.
— І Ноель нічого не знає.
— Ну звісно, що ні. Їй до цього нема справи. У неї свій бізнес, у мене — свій.
— І торгівля краденими книгами й рукописами — це частина твого бізнесу?
— Іноді.
Закривши коробку, Брюс помістив її назад у дерев’яний футляр, а тоді поклав його в ящик у сейфі й засунув його.
— Я правда хочу піти,— промовила Мерсер.
— Гаразд, гаразд. Не думав, що ти так відреагуєш. Ти казала, що нещодавно закінчила читати «Останнього магната», і я подумав, що тобі це сподобається.
— «Сподобається»? Це мене приголомшило, збило з пантелику, налякало до смерті, але аж ніяк мені не «сподобалося», Брюсе. Це якесь безумство!
Брюс замкнув сейф, потім сховище, і, коли вони ступили на східці, вимкнув світло. На першому поверсі Мерсер попрямувала до вхідних дверей.
— Ти куди?— запитав він.
— Я йду звідси. Відімкни, будь ласка, двері.
Брюс схопив її, обернув, міцно притиснув до себе й сказав:
— Слухай, мені шкода, що я тебе налякав. Вибач, гаразд?
Мерсер різко відсторонилася.
— Я йду звідси. Я не хочу тут лишатися.
— Ну Мерсер, ти надто гостро реагуєш. Ходімо нагору, доп’ємо шампанське.
— Ні, Брюсе, я зараз не в тому гуморі. Повірити не можу...
— Ну вибач.
— Ти вже це казав. Відімкни, будь ласка, двері.
Брюс знайшов ключ і відімкнув замок. Мерсер швидко вийшла, не сказавши ні слова, і попрямувала за ріг, до своєї автівки.
XIV
Весь план спирався на припущення й здогадки — і значною мірою на надію. Але тепер він спрацював. Вони мали доказ, мали ту відповідь, яку так відчайдушно прагнули отримати,— але чи зможе Мерсер зробити наступний важливий крок? Чи наважиться вона зробити телефонний дзвінок, який відправить Брюса за ґрати на десять років? Мерсер уявляла собі, яким це стане для нього падінням, безчестям, приниженням, який жах він відчуватиме, коли його затримають і змусять пред’явити крадене, заарештують, засудять і нарешті ув’язнять. Що ж стане з його прекрасною та впливовою книгарнею, будинком, друзями, грішми, колекцією рідкісних книг, які для нього такі цінні? Її зрада матиме страшні наслідки й зашкодить не одному лише Брюсові. Можливо, сам Кейбл і заслуговував на таку долю, але не його працівники, друзі чи навіть Ноель.
Опівночі Мерсер продовжувала сидіти на пляжі, загорнувшись у шаль і зарившись ногами в пісок, і видивлялася на залиту місячним світлом воду, питаючи себе, навіщо піддалася вмовлянням Елейн Шелбі. Мерсер, звісно, пам’ятала, чому це зробила, але нині гроші здавалися справдешньою дрібницею порівняно з тією катастрофою, до якої призведе її дзвінок. Правда була в тому, що їй подобався Брюс Кейбл, подобалися його чарівна посмішка й невимушена манера спілкування, приваблива зовнішність, оригінальний стиль одягу, дотепність і розум, його щира повага до письменників, його досвідченість у ліжку, його імідж, його друзі, його репутація й харизма, яка іноді здавалася якоюсь магічною. Мерсер потайки раділа своїй близькості з ним і тому, що входить у його найближче оточення,— і навіть тому, що поповнила його й без того довгий список перемог на любовному фронті. Завдяки йому за останні шість тижнів вона відчула більше радості й утіхи, ніж за попередні шість років.
Один із варіантів полягав у тому, щоби просто приховати новини й дати всьому йти своєю чергою. Нехай Елейн зі своєю командою (і, можливо, ФБР) продовжують працювати. Мерсер може вдати, що діє з ними заодно й сама засмучена, що їй не вдається домогтися чогось більшого. Вона вже проникла в підвальне сховище й здобула для них безліч інформації. Та чого казати — вона навіть переспала з Брюсом і, можливо, піде на це знов. Досі вона робила все, що було в її силах, тому тепер може просто вдавати, що продовжує старатися. А Брюс тим часом міг би, як і збирався, позбутися «Магната», не лишивши жодних слідів. Рукопис зникне в надрах чорного ринку, і коли в Брюсове сховище нагрянуть федерали, нічого незаконно добутого там не буде. Її піврічна творча відпустка незабаром закінчиться, і вона покине острів із щонайтеплішими спогадами і, може, навіть повернеться наступного літа, аби зупинитися в котеджі на свою літню відпустку — або, ще краще, заїде сюди з рекламним туром з нагоди публікації свого прекрасного нового роману. А потім іще з одним.
Їхня угода ніяк не залежала від успіху операції, їй мали заплатити в будь-якому разі. Її студентські борги були вже в минулому, і половина оплати вже лежала на її рахунку в банку. Мерсер не сумнівалася, що отримає й другу половину, як було обіцяно.
Тієї ночі вона довго вмовляла себе змовчати й дати повільним літнім дням далі тягнутися своєю чергою. Скоро настане осінь, і вона буде вже не тут.
Але наскільки це було би правильно з точки зору моралі? Мерсер погодилася взяти участь у плані, кінцевою метою якого було проникнення в ближнє коло спілкування Кейбла й виявлення рукописів. Це їй тепер нарешті вдалося — щоправда, лише завдяки неймовірному промаху Брюса. Операція з Мерсер у головній ролі щойно завершилася успіхом. Хіба вона мала право ставити під сумнів доцільність цього плану? Брюс свідомо пішов на участь у злочинній змові з метою збути рукописи задля власної наживи, сховавши їх від законного власника. Брюс Кейбл аж ніяк не відрізнявся високими моральними принципами. Його підозрювали в торгівлі краденими книгами, і він сам підтвердив їй ці чутки. Він знав, чим ризикує, і свідомо йшов на цей ризик. Рано чи пізно його неодмінно спіймають — якщо не на цьому злочині, то на якомусь іншому.
Мерсер пішла вздовж крайки води, де хвилі тихо прибивали на пісок морську піну. Небо було безхмарне, і білий пісок було видно на кілька кілометрів удалину. Десь на обрії на гладіні океану мерехтіли вогні дюжини креветколовних човнів. Мерсер раптом збагнула, що дійшла до північного пірсу — довгого дерев’яного настилу, що заходив далеко у воду. Із часу свого повернення на острів вона уникала приходити сюди, бо саме тут знайшли винесене хвилями тіло Тесси. Чому ж вона тепер була тут?
Піднявшись східцями, Мерсер дійшла до кінця пірсу, сперлася на бильця й довго видивлялася на обрій. Як би вчинила Тесса? Ну, почнімо з того, що Тесса ніколи не опинилася б у такій ситуації. Вона ніколи не пішла би проти власної совісті. Ні за які гроші. Для Тесси правильне було правильним, а хибне хибним, і нічого — посередині. Брехня — гріх; обіцянок треба дотримуватись; угода є угода, попри будь-які обставини.