— Обережно, сходи.
У підвалі він теж увімкнув світло й зупинився біля дверей у сховище, де набрав код. Відчинивши сховище, він увімкнув світло й там, і коли всі п’ятеро агентів зайшли, пояснив, указавши на стіни:
— Усе це рідкісні перші видання. Навряд чи вас щось тут зацікавить.
Один з агентів дістав маленьку відеокамеру й почав знімати інтер’єр сховища.
— Відкрийте сейф, — скомандував Бредшоу, і Брюс підкорився. Розкривши дверцята, він указав на верхні полиці:
— Тут найрідкісніші книги. Хочете подивитися?
— Можливо, пізніше,— відгукнувся Бредшоу.— Почнімо з цих чотирьох ящиків.
Він точно знав, що йому треба.
Брюс витяг перший ящик. У ньому були два кедрові футляри, як і казала Мерсер. Узявши один із них, він поклав його на стіл і зняв кришку.
— Це оригінальний рукопис роману Джона Данна Мак-Дональда «Темніші за бурштин», опублікованого в 1966 році. Я купив його близько десяти років тому, і в мене є рахунок, який це підтверджує.
Бредшоу й Ванно схилились над рукописом.
— Не заперечуєте, якщо ми подивимось?— запитав Ванно. Обидва мали великий досвід і знали, що роблять.
— Прошу.
Рукопис був надрукований, і сторінки добре збереглися й майже не вицвіли. Трохи погортавши рукопис, вони втратили до нього цікавість.
— А інший? — запитав Бредшоу.
Брюс витяг другий кедровий футляр, поклав його на стіл поруч із першим і зняв кришку.
— Ще один рукопис Мак-Дональда, «Самотній срібний дощ», опублікований у 1985 році. На нього теж є рахунок.
Цей рукопис теж добре зберігся й був надрукований із нотатками на полях. Брюс додав:
— Мак-Дональд жив на судні, де електроенергії було обмаль. Друкував він на старій механічній друкарській машинці Underwood і працював дуже педантично. Його рукописи надзвичайно охайні.
Цей рукопис їх явно не цікавив, але вони все ж перегорнули кілька сторінок.
Брюс не втримався й вирішив трохи розважитись:
— Я точно не пам’ятаю, але Фіцджеральд же ніби писав свої романи від руки?
Відповіді він не дочекався.
Бредшоу повернувся до сейфа й розпорядився:
— Тепер другий ящик.
Брюс його висунув, і Бредшоу з Ванно підійшли впритул, щоб заглянути туди. Ящик виявився пустим — як і третій та четвертий. Приголомшений Бредшоу розгублено позирнув на Ванно, який вирячився на порожні ящики, не вірячи своїм очам.
Не в змозі отямитись від шоку, Бредшоу вимовив:
— Вийміть із сейфа все.
— Без проблем, — сказав Брюс.— Але, як на мене, ясно, що хтось вам надав хибну інформацію. Я не торгую краденим і вже точно не став би зв’язуватися з рукописами Фіцджеральда.
— Виймайте все із сейфа!— повторив Бредшоу, не зважаючи на його невимушену балаканину.
Брюс поклав два рукописи Мак-Дональда назад у верхній ящик, а тоді дістав із верхньої полиці футляр із першим виданням «Ловця в житі».
— Хочете подивитися?
— Так,— відповів Бредшоу.
Брюс обережно відкрив футляр і дістав книгу, підняв її, щоб вони могли її роздивитися й зняти на відео, а тоді повернув на місце.
— Ви всі з них хочете побачити?
— Авжеж, — сказав Бредшоу.
— Гаєте час. Усе це опубліковані романи, а не рукописи.
— Ми в курсі.
— Ці «мушлі» виготовлено на замовлення для кожної книги, і вони надто малі, щоб зберігати в них рукописи.
Це було й так зрозуміло, але вони нікуди не поспішали й мусили ретельно все оглянути.
— Далі,— розпорядився Бредшоу, киваючи на полиці в сейфі.
Брюс методично виймав одну книгу за одною, відкривав «мушлі», показував їхній вміст, а тоді відкладав убік. Бачачи, як він із готовністю все показує, Бредшоу й Ванно переглядалися, хитаючи головами й закочуючи очі, і виглядали настільки збитими з пантелику, наскільки лише можуть виглядати агенти, яких обвели круг пальця.
Коли всі сорок вісім книг лежали на столі, у сейфі лишилися тільки два рукописи Мак-Дональда у верхньому ящику. Бредшоу підійшов до сейфа, ніби хотів знайти потаємні відділення, але було очевидно, що там для них просто нема місця. Він почухав підборіддя й провів рукою по своєму рідкому волоссю.
— А це що?— поцікавився Ванно, махнувши на книжкові полиці вздовж стін.
— Це рідкісні перші видання — давно надруковані книги. Я збирав цю колекцію двадцять років. Але знов-таки — це видані книги, а не рукописи. Мабуть, ви й на них хочете подивитися?
— Ну а як же?— відгукнувся Ванно.
Брюс дістав ключі й відімкнув дверцята книжкових полиць. Агенти розійшлися по сховищу й узялися відчиняти скляні дверцята й проглядати ряди книг на полицях, однак у шафах не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало товстий рукопис. Брюс уважно за ними спостерігав, готовий утрутитися, тільки-но вони захочуть вийняти якусь книгу. Утім, вони проводили свій огляд акуратно й дуже професійно. За годину пошук добіг кінця, так і не давши жодних результатів. Оглянуто було кожен сантиметр. Коли агенти покинули сховище, Брюс зачинив двері, але замикати їх не став.
Бредшоу огледів підвал, заставлений стелажами зі старими книгами, журналами, гранками й ознайомчими примірниками.
— Можна ми поглянемо? — запитав він в останній відчайдушній спробі щось знайти.
— Узагалі-то згідно з вашим ордером, обшук має обмежуватись сховищем, але чого там — дивіться. Усе одно нічого не знайдете.
— Отже, ви даєте згоду?
— Авжеж. Чому б і ні? Згаймо ще трохи часу.
Агенти розосередились по складу з макулатурою й десь півгодини все оглядали, ніби силкуючись відкласти свій неминучий провал. Визнавати поразку було немислимо, проте вони зрештою капітулювали. Брюс піднявся слідом за ними сходами й проводив їх до вхідних дверей. Бредшоу простягнув руку й сказав:
— Вибачте за незручності.
Потиснувши руку, Брюс запитав:
— То ви зі мною вже розібралися — чи я лишаюся підозрюваним?
Бредшоу витягнув із кишені візитну картку й простягнув її Брюсові.
— Я зателефоную вам завтра й дам відповідь на це питання.
— Чудово. А знаєте, як іще краще: я зв’яжуся зі своїм адвокатом, і він зателефонує вам.
— Як бажаєте.
Коли вони пішли, Брюс обернувся й піймав запитальні погляди двох продавців, що стояли на касі.
— Управління боротьби з наркотиками,— пояснив він.— Шукають метамфетамінову лабораторію. Повертайтесь до роботи.
III
Найстарішим баром на острові був «Піратський салун», розташований за три квартали на схід від книгарні. Коли стемніло, Брюс зустрівся там зі своїм адвокатом Майком Вудом, аби пропустити по склянці. Вони зайняли столик у кутку, і Брюс розповів за порцією бурбону про обшук. Майк був надто досвідченим, щоб питати Брюса, чи знав той що-небудь про вкрадені рукописи.
— А можна якось з’ясувати, чи я досі лічуся в них за підозрюваного?
— Я спробую. Завтра зателефоную цьому Бредшоу, але думаю, відповідь буде ствердна.
— Я хотів би знати, чи вони збираються за мною стежити впродовж наступних півроку. Дивіться, Майку, наступного тижня я вирушаю до південної Франції й проведу там якийсь час із Ноель. Якщо ці хлопці не спускатимуть з мене очей, я хотів би про це знати. Та чого там — я їм повідомлю номери своїх рейсів і подзвоню, коли повернуся додому. Мені нічого приховувати.
— Я йому передам, але поки виходьте з того, що вони відстежують кожен ваш рух, прослуховують усі телефонні розмови й читають усі електронні листи й SMS.
Брюс удав, що не може в це повірити і що його все це дуже дратує, але насправді він уже впродовж двох місяців припускав, що хтось — може, ФБР, а може, і хтось іще,— постійно за ним стежить.