— Так. Я, Джеррі Стінґарден і Денні Дербан.
— А ще хто був?
— Зовні, біля бібліотеки був Тім Мальданадо, якого всі звали Треєм. Не знаю, звідки він родом, бо він більшість життя провів у втечах. Його мати звати Айріс Ґрін, і вона живе на Бакстер-роуд у Мансі, штат Індіана. Можете навідатись до неї, але думаю, що вона вже багато років не бачила свого сина. Десь два роки тому Трей втік із федеральної в’язниці в Огайо.
— А звідки ви знаєте, де живе його мати?— запитав Мак-Ґрегор.
— Це все було частиною плану: ми запам’ятали купу різних речей один про одного, щоб упевнитися в тому, що ні в кого не виникне спокуси розколотися, коли його затримають — щоб була загроза відплати. Це тоді здавалося дуже вдалою ідеєю.
— І коли ви востаннє бачили Трея?
— 12 листопада минулого року, коли ми з Джеррі покинули будиночок і поїхали в Рочестер. Трей із Денні лишилися там. Де він зараз — гадки не маю.
На екрані з’явилася усміхнена Треєва пика — то була фотографія, зроблена після одного з його арештів.
— Це він,— підтвердив Марк.
— І яка була його роль?
— Він улаштував відволікальний маневр: зчинив переполох, підірвавши димові бомби й петарди, а тоді зателефонував до Служби порятунку й сказав, що якийсь хлопець із пістолетом почав стріляти по студентах. Я теж зробив кілька дзвінків, коли був усередині бібліотеки.
— Гаразд, до цього потім ще повернемось. А хто ще брав участь?
— Нас було всього п’ятеро, і п’ятим був Ахмед Мансур, американець ліванського походження, який працював зі свого підвалу в Баффало. У бібліотеці тієї ночі його не було. Він — хакер, майстер виготовлення фальшивих документів і комп’ютерний експерт. Довго працював на спецслужби, поки його звідти не звільнили, після чого подався в злочинний світ. Йому близько п’ятдесяти років, він розлучений і живе з якоюсь жінкою в будинку 662 на Вошберн-стрит у Баффало. Наскільки мені відомо, судимостей у нього немає.
Хоча свідчення Марка знімали на відео й записували на диктофон, усі четверо агентів ФБР і п’ятеро похмурих молодиків із прокуратури гарячково щось шкрябали в блокнотах, ніби боячись щось пропустити.
— Гаразд, якщо вас було всього п’ятеро, то хто цей хлопець?— запитав Мак-Ґрегор, указуючи на екран, де з’явилася фотографія Браяна Баєра.
— Ніколи раніше його не бачив.
— Це ж той поганець, що напав на мене на стоянці кілька тижнів тому. Попередив мене, щоб мій клієнт тримав язика за зубами,— втрутився Петрочеллі.
— Ми затримали його разом із Денні у Флориді,— пояснив Мак-Ґрегор.— Бандит-рецидивіст, справжнє ім’я — Браян Баєр, але відомий як Рукер.
— Я його не знаю,— повторив Марк.— Він не входив до нашої команди. Мабуть, Денні залучив його, щоб знайти рукописи.
— Ми про нього майже нічого не знаємо, і він мовчить,— повідомив Мак-Ґрегор.
— До викрадення він стосунку не має,— впевнено промовив Марк.
— Повернімося до вашої команди. Розкажіть нам про ваш план. Як у вас виник цей задум?
Марк посміхнувся, розслабився, відпив великий ковток кави й почав розповідати.
VIII
У самому серці Шостого округу Парижа, на вулиці Сен-Сюльпіс, була маленька книжкова крамниця. Володів нею пан Ґастон Шапель, і за всі двадцять вісім років роботи в ній мало чого змінилося. Такі магазинчики розкидані по всьому центру міста, і кожен із них спеціалізується на чомусь своєму. Пан Шапель торгував рідкісними французькими, іспанськими й американськими романами дев’ятнадцятого й двадцятого століть. Його друг, власник крамниці поблизу, торгував лише старовинними мапами й атласами, а в магазинчику за рогом продавалися старовинні гравюри й листи, написані історичними постатями. Зазвичай відвідувачів у цих магазинчиках було небагато: чимало перехожих розглядали вітрини, але покупці з’являлися нечасто й зазвичай були не туристами, які шукали що почитати, а серйозними колекціонерами з усіх куточків світу.
У понеділок, 25 липня, пан Шапель замкнув свій магазинчик об одинадцятій ранку й сів у таксі, яке на нього чекало. За двадцять хвилин воно зупинилося біля офісної будівлі на авеню Монтень у Восьмому окрузі, і пан Шапель вийшов із машини. Заходячи в будівлю, він насторожено озирнувся й окинув поглядом вулицю, хоча й не очікував побачити щось підозріле. Він не робив нічого протизаконного, принаймні за французьким законодавством.
Він поговорив із гарненькою секретаркою, і та зателефонувала нагору, а він тим часом пройшовся фойє, роздивляючись картини на стінах і дивуючись розмаху діяльності юридичної фірми, назву якої — Scully & Pershing — було вилито великими бронзовими літерами під стелею. Пан Шапель нарахував сорок чотири міста, де були відділення фірми,— як в усіх провідних країнах, так і в кількох менш значних. Напередодні він зайшов на сторінку сайту Scully й довідався звідти, що у фірмі працює три тисячі юристів і що вона є найбільшою юридичною компанією у світі.
Отримавши дозвіл пропустити пана Шапеля, секретарка направила його на третій поверх. Він піднявся сходами й незабаром знайшов кабінет людини на ім’я Томас Кендрік — одного зі старших партнерів, зобов’язаного своїм статусом виключно диплому бакалавра, отриманому в Принстоні. Крім того, він мав дипломи Колумбійського університету й Сорбонни. Панові Кендріку було сорок вісім років, і народився він у Вермонті, але нині мав подвійне громадянство. Одружившись із француженкою й закінчивши Сорбонну, він лишився жити в Парижі. Він спеціалізувався на складних судових розглядах міжнародного масштабу й не дуже бажав витрачати свій дорогоцінний час на власника якоїсь книжкової крамниці— принаймні, так панові Шапелю здалося з телефонної розмови. Проте пан Шапель виявив рідкісну наполегливість, і Кендрікові довелося поступитися.
Вони розмовляли французькою, і після досить сухого обміну вітаннями пан Кендрік одразу перейшов до справи:
— Чим можу бути вам корисний?
— Ви маєте тісні зв’язки з Принстонським університетом: навіть були членом його Опікунської ради,— зазначив пан Шапель.— Ви, мабуть, знайомі з президентом Принстона — доктором Карлайлом.
— Авжеж. Я підтримую тісні зв’язки зі своєю альма-матер. Але скажіть, будь ласка, яке це має значення?
— Дуже велике. У мене є друг, а в нього є знайомий, який знає людину, що володіє рукописами Фіцджеральда. І ця людина хотіла б повернути їх у Принстон — зрозуміло, за певну винагороду.
З Кендріка ніби водою змило бундючність, властиву професіоналам, чий час коштує тисячу доларів на годину. Він відкрив рота, а очі його округлилися, ніби йому дали під дих.
— Я лише посередник, як і ви,— продовжив Шапель.— Нам потрібна ваша допомога.
Панові Кендріку не хотілося брати на себе ще одне завдання, особливо таке, яке не оплачувалося й забирало купу часу, однак відхилити пропозицію взяти участь у такій приголомшливій угоді було просто неможливо. Якщо цей хлопець каже правду, то він, Кендрік, може зіграти життєво важливу роль в отриманні призу, який його улюблений університет цінує понад усе. Прочистивши горло, він запитав:
— Наскільки розумію, з рукописами все гаразд, і всі вони зараз в однієї людини?
— Авжеж.
Кендрік посміхнувся, проте в голові його шалено крутилися думки.
— І де має відбутися обмін?
— Тут, у Парижі. Обмін буде ретельно сплановано, і треба буде строго виконувати всі вказівки. Звісно, пане Кендріку, ми маємо справу зі злочинцем, який володіє безцінними коштовностями й не хоче попастися. Він дуже розумний і розважливий, і через найменшу помилку чи необачність, через найменший натяк на щось неладне рукописи можуть зникнути назавжди. У Принстона є лише цей єдиний шанс повернути свої рукописи. Звертатися до поліції було б фатальною помилкою.
— Я не впевнений, що у Принстоні захочуть діяти без ФБР. Утім, ясна річ, точно цього знати я не можу.
— Тоді не буде жодної угоди, і крапка. Принстон більше ніколи їх не побачить.