Кендрік підвівся й заправив сорочку з тонкої тканини глибше у зшиті на замовлення штани, а тоді підійшов до вікна, визирнув невідомо на що й нарешті запитав:
— І яка ціна?
— Дуже висока.
— Це зрозуміло. Але мені потрібна якась орієнтовна цифра.
— Чотири мільйони доларів за кожен рукопис — і ця ціна не підлягає обговоренню.
Кендріка, як професіонала, що працював із судовими позовами на мільярди, сума викупу аж ніяк не приголомшила — і Принстон вона теж не відлякає. Він сумнівався, що університет мав такі кошти для непередбачених витрат, проте в активі Принстона було двадцять п’ять мільярдів доларів пожертв і тисячі багатих випускників.
Кендрік відійшов від вікна й промовив:
— Мені, звісно, треба зробити кілька дзвінків. Коли зустрінемося знову?
Шапель підвівся й відповів:
— Завтра. І хочу ще раз вас попередити, пане Кендріку, що будь-яке втручання поліції — французької чи американської — матиме катастрофічні наслідки.
— Я розумію. Дякую, що звернулись до мене, пане Шапелю.
Вони потиснули один одному руки й попрощались.
О десятій ранку наступного дня перед Люксембурзьким палацом на вулиці Вожирар зупинився чорний седан «Мерседес». Із заднього сидіння виліз Томас Кендрік і попрямував тротуаром до знаменитого саду. Він увійшов у нього через ковані залізні ворота і, змішавшись із натовпом відвідувачів, дістався до озера, навколо якого сиділи, читаючи й засмагаючи на ранковому сонці, сотні парижан і туристів. Діти ганяли по воді іграшкові катери. На низькій кам’яній стінці навколо озера сиділи й милувалися молоді парочки. Навколо снували бігуни, балакаючи між собою й сміючись. Біля пам’ятника Делакруа до Кендріка підійшов, не вітаючись, Ґастон Шапель із портфелем в руці, і вони разом попрямували далі широкими доріжками, віддаляючись від озера.
— За мною стежать? — запитав Кендрік.
— Так, тут є люди. Той, у кого зараз рукописи, має спільників. А за мною стежать?
— Ні. Можете не сумніватися.
— Добре. Наскільки я розумію, ваші переговори пройшли успішно?
— Я за дві години вилітаю в США й завтра зустрінуся з людьми в Принстоні. Вони розуміють правила. Ви, мабуть, знаєте, пане Шапель, що вони хотіли б побачити якийсь доказ того, що рукописи справді у вашого знайомого.
Шапель, не сповільнюючи крок, витяг із портфеля папку.
— Це має їх переконати,— промовив він.
Кендрік узяв папку.
— А можна спитати, що тут?
Шапель, посміхнувшись, відповів:
— Перша сторінка третьої глави «Великого Ґетсбі». Наскільки я можу судити, це оригінал.
— Боже!— пробурмотів Кендрік, зупинившись мов укопаний.
IX
Доктор Джеффрі Браун майже бігом пронісся кампусом Принстона й похапцем піднявся сходами Нассау-Холу — будівлі адміністрації. Він обіймав посаду директора Відділу рукописів Бібліотеки Файрстоуна, але ледве пам’ятав, коли останнього разу був у кабінеті президента. А на зустріч, названу «терміновою», його вже точно ніхто ніколи не запрошував. Його робота ніколи не була такою захопливою.
Його зустріла секретарка й провела в кабінет президента Карлайла, який теж стояв, чекаючи на нього. Доктору Браунові швидко відрекомендували штатного юриста університету, Річарда Фарлі, а також — Томаса Кендріка. Атмосфера в кабінеті була пронизана напругою — принаймні для Брауна.
Карлайл запросив усіх сісти за невеликий стіл для переговорів і звернувся до Брауна:
— Вибачте, що викликали вас без завчасного повідомлення, але ми отримали дещо, що треба перевірити. Учора в Парижі панові Кендріку передали один аркуш паперу, який має бути першою сторінкою третього розділу оригінального рукопису Френсіса Скотта Фіцджеральда «Великий Ґетсбі». Погляньте.
Він підсунув до себе папку й відкрив її. Браун подивився на сторінку й ахнув. Він обережно торкнувся верхнього правого кута аркуша, а тоді закрив обличчя руками.
X
За дві години по тому президент Карлайл скликав другу нараду за тим самим столом. Доктора Брауна відпустили, і на його місці сиділа тепер Елейн Шелбі, а поруч із нею — Джек Ленс, її клієнт і гендиректор страхової компанії, якій загрожувала втрата двадцяти п’яти мільйонів. Елейн ще не оговталася від провалу своєї блискучої операції з викриття Брюса Кейбла, але швидко пожвавішала, коли дізналась, що рукописи знову вийшли на поверхню. Елейн було відомо, що Кейбл зараз не на острові Каміно, але вона не знала, що той у Франції. ФБР знали, що він прилетів до Ніцци, проте не стали там за ним стежити й не ділилися цією інформацією з Елейн.
Томас Кендрік і Річард Фарлі сиділи навпроти Елейн і Ленса. Президент Карлайл простягнув папку й сказав: — Ми отримали це вчора в Парижі. Це один аркуш із рукопису «Ґетсбі», і ми переконалися, що він справжній.
Елейн відкрила папку й поглянула на аркуш, потім те саме зробив Ленс, але обоє промовчали. Кендрік розповів про зустріч із Ґастоном Шапелем і повідомив умови угоди. Коли він закінчив, слово знов узяв Карлайл:
— Ясна річ, що наше головне завдання — отримати рукописи. Піймати ділка, звісно, було б непогано, але зараз це не так важливо.
— Отже, ФБР не залучаємо?— уточнила Елейн.
— З правової точки зору ми цього робити не зобов’язані,— відповів Фарлі.— Приватні угоди ніхто не забороняв. Утім ми б хотіли почути, що з цього приводу думаєте ви, адже ви набагато краще знайомі з ФБР.
Трохи відсунувши папку, Елейн подумала над відповіддю, а тоді повільно заговорила, ретельно підбираючи слова:
— Я позавчора розмовляла з Ламаром Бредшоу. Троє людей, які викрали рукописи, перебувають під вартою, і один із них пішов на угоду. Двох інших спільників так і не знайшли, але ФБР має їхні імена, і пошук триває. Для ФБР важливо насамперед те, що злочин уже розкрито. Від «приватної угоди» вони не були б у захваті, але поставилися б до неї з розумінням. Насправді вони лише зітхнуть із полегшенням, якщо рукописи повернуться в Принстон.
— Вам уже доводилось робити щось подібне? — запитав Карлайл.
— Авжеж, і не раз. Викуп сплачують таємно, і товар повертається на своє місце. Усі щасливі, особливо власник — та й ділок, мабуть, теж.
— Я не знаю,— завагався Карлайл.— У нас завжди були дуже хороші стосунки з ФБР. Мені здається, що було б неправильно викинути їх зі справи на цьому етапі.
— Але юрисдикція ФБР не поширюється на Францію,— зазначила Елейн.— Їм доведеться залучити французьку поліцію, а тоді ми втратимо контроль. Буде задіяно багатьох людей, і нічим хорошим це не закінчиться. Варто лише припуститися якоїсь маленької помилки — а від цього ніхто не застрахований,— і рукописи зникнуть назавжди.
— А якщо ми добудемо рукописи, то що робитиме ФБР, коли все закінчиться?— поцікавився Фарлі.
Вона посміхнулася й відповіла:
— Я добре знаю Ламара Бредшоу. Якщо рукописи надійно зберігатимуться у вашій бібліотеці, а злодії сидітимуть у в’язниці, він буде цілком задоволений. Він не закриватиме справу ще кілька місяців, і, можливо, злочинець усе-таки десь схибить, але, швидше за все, ми з Бредшоу незабаром зустрінемося випити десь у Вашингтоні й посміємося, згадуючи цю справу.
Карлайл подивився на Фарлі й Кендріка й нарешті промовив:
— Гаразд. Діятимемо без ФБР. А тепер делікатне питання — гроші. Пане Пенс?
Генеральний директор прочистив горло й сказав:
— Ну, ми влипли на двадцять п’ять мільйонів, але це в разі повної втрати рукописів. Схоже, справа йде до чогось іншого.
— Авжеж,— із посмішкою погодився Карлайл.— Якщо ділок має всі п’ять рукописів, то підрахунки прості. Скільки ви готові заплатити з двадцяти мільйонів?
— Половину, і ні цента більше, — без жодних вагань заявив Пенс.
Це було краще, ніж: сподівався Карлайл, а до того ж йому, як людині з академічних кіл, не хотілося торгуватись із досвідченим керівником страхової компанії. Поглянувши на Фарлі, він розпорядився: