Згідно з розкладом, який він знайшов в інтернеті, вона мала бути в аудиторії Квіґлі-холу, де проводила заняття з літературної творчості. Він дістався до будівлі, знайшов аудиторію, а тоді посидів і погрівся у вестибюлі другого поверху до 10:45. Потім вийшов на вулицю й став ходити туди-сюди доріжкою біля будівлі, удаючи, що розмовляє по мобільнику, аби не привернути зайвої уваги. Утім, на вулиці було надто холодно, щоб ним хтось зацікавився. Закутаний у теплий одяг, він нічим не відрізнявся від звичайних студентів. Вона вийшла з парадних дверей і попрямувала в інший бік від нього разом із купкою студентів, яка ставала дедалі більшою в міру того, як інші будівлі порожніли після закінчення занять. Він пішов за нею й побачив, що її супроводжує молодик із рюкзаком. Кілька разів звернувши, вони, вочевидь, попрямували до Стріпу — ряду магазинів, кафе й барів неподалік від кампусу Університету Південного Іллінойсу. Вони перейшли вулицю, і її супутник підтримав її за лікоть, ніби хотів їй допомогти, але потім відпустив, коли вони пішли швидше.
Побачивши, що вони заскочили в кав’ярню, Брюс зайшов у сусідній бар. Сунувши рукавиці в кишені куртки, він замовив чорну каву. За п’ятнадцять хвилин Брюс зігрівся й попрямував у кав’ярню. Мерсер та її супутник втулилися за маленьким столиком, повісивши свої куртки й шарфи на спинки стільців, і потягували якісь дорогі напої на основі еспресо, завзято щось обговорюючи. Брюс непомітно підійшов до їхнього столика.
— Здрастуй, Мерсер,— привітався він, не зважаючи на її супутника.
Вона була вражена, навіть приголомшена і, здавалося, не могла ні вдихнути, ні видихнути. Брюс обернувся до молодика й промовив:
— Даруйте: мені треба з нею поговорити кілька хвилин. Я довго сюди діставався.
— Якого біса? — обурився хлопець, вочевидь, уже готовий до бійки.
Мерсер торкнулася його руки й промовила:
— Усе гаразд. Просто дай нам кілька хвилин.
Молодик повільно підвівся, узяв свою каву і, проходячи повз Брюса, зачепив його плечем, на що той ніяк не відреагував.
— Гарненький. Твій студент?— поцікавився Брюс, сідаючи на його стілець.
Опанувавши себе, Мерсер відгукнулася:
— Повірити не можу... Яка тобі, власне, до цього справа?
— Ніякої. Чудово виглядаєш, Мерсер,— шкода тільки, що втратила свою засмагу.
— Зараз лютий, а я на Середньому Заході— далекувато від пляжів. Чого ти хочеш?
— У мене все гаразд, дякую, що запитала. А ти як?
— Чудово. Як ти мене знайшов?
— Ну як — ти не дуже-то й ховаєшся. Морт Ґаспер обідав із твоєю агенткою, і вона йому розповіла сумну історію про те, як Воллі Старк помер наступного дня після Різдва. Їм знадобився новий письменник для викладання літератури — і ось ти тут. Тобі тут подобається?
— Нормально — тільки холоднувато й надто вітряно.
Мерсер відпила кави. Обоє не опускали очі.
— А як там твій роман?— поцікавився Брюс із посмішкою.
— Добре. Половина вже готова, і я щодня продовжую писати.
— Про Зельду й Ернеста?
Вона посміхнулася: вочевидь, її це питання трохи повеселило:
— Та ні. То була дурна ідея.
— Дуже дурна, але тобі, наскільки пам’ятаю, вона спочатку сподобалася. То про що ти пишеш тепер?
Мерсер глибоко зітхнула й озирнулася навколо, а тоді посміхнулася й відповіла:
— Про Тессу, її життя на пляжі, її онуку, а також: її роман із молодшим за неї чоловіком. Дуже гарно й сильно белетризовано.
— Про роман із Портером?
— Із кимось дуже на нього схожим.
— Мені подобається. А в Нью-Йорку вже бачили твою роботу?
— Моя агентка прочитала першу половину й налаштована дуже оптимістично. Думаю, все вийде. Сама не можу в це повірити, Брюсе, але я рада тебе бачити — тепер, коли пройшов перший шок.
— І я тебе радий бачити, Мерсер. Я сумнівався, чи це взагалі коли-небудь станеться.
— То чому це таки сталося?
— Тому що в цій історії треба поставити крапку.
Мерсер зробила ковток і витерла губи серветкою.
— Скажи, Брюсе, а коли ти почав мене підозрювати?
Брюс позирнув на її каву — якийсь різновид лате з надмірною кількістю піни, поверх якої було налито щось схоже на карамель.
— Можна? — запитав він, потягнувшись до чашки. Мерсер промовчала, і він зробив ковток. — Одразу після того, як ти з’явилася, — повідомив він. — Я тоді був напоготові, стежив за кожним новим обличчям, і не дарма. У тебе було ідеальне прикриття, ідеальна легенда, і я навіть припускав, що вона може виявитися правдивою, — але й не виключав, що то міг бути ретельно кимось розроблений блискучий план. Чия то була ідея, Мерсер?
— Не можу сказати.
— Розумію. Так от, що більше ми з тобою зближалися, то більше в мене виникало підозр. Мені починало здаватися, що до мене підбираються погані хлопці. Забагато незнайомих облич у магазині, забагато фальшивих туристів навколо. Ти підтвердила мої страхи, і я зробив свій хід.
— Вийшов сухим із води, так?
— Так. Мені пощастило.
— Прийми мої вітання.
— Ти чудова коханка, Мерсер, але кепська шпигунка.
— Прийму й те, й інше за комплімент.
Мерсер зробила ще один ковток і передала йому чашку. Коли Брюс її повернув, вона запитала:
— То що за «крапку» ти хочеш поставити?
— Хочу дізнатися, чому ти це зробила. Ти намагалася надовго відправити мене за ґрати.
— А хіба на цей ризик не йдуть усі нечисті ділки, що вирішують зайнятися збутом краденого?
— То я, по-твоєму, нечистий ділок?
— Ну а як же?
— Тоді ти — підступна сучка.
Мерсер засміялася:
— Ну все, ми квити. Як іще мене обізвеш?
Брюс теж засміявся й відповів:
— Поки ніяк.
— А от я ще багато як могла б тебе назвати, Брюсе, проте в мене для тебе більше хороших слів, ніж: поганих.
— Що ж, спасибі й на цьому. Але повернімося до мого питання. Чому ти на це пішла?
Мерсер глибоко зітхнула й знов озирнулася навколо. Її друг сидів у кутку, втупившись у смартфон.
— Через проблеми з грошима. Я була на мілині, по вуха в боргах і не знала, як із цього виплутатися. Виправдань насправді було багато. Але я завжди шкодуватиму про те, що вчинила, Брюсе. Пробач мені.
Він посміхнувся й сказав:
— Ось чому я тут. Саме це я й хотів почути.
— Вибачення?
— Так. Я його приймаю й не тримаю на тебе зла.
— Ти страшенно великодушний.
— Можу собі це дозволити,— сказав Брюс, і обоє хихикнули.
— А чому ти на це пішов, Брюсе? Зараз-то ми знаємо, що воно було того варте, але ж то був неймовірний ризик!
— Я нічого такого не планував, повір мені. Я час від часу приторговував рідкісними книгами на чорному ринку. Тепер це для мене, мабуть, уже в минулому, але й тоді я нікуди сам не ліз, а мені просто дехто повідомив про ті рукописи — а тоді все якось саме собою закрутилося. Я побачив шанс, вирішив ним скористатись, і незабаром рукописи були в мене. Але я й не здогадувався, як близько до мене підібралися погані хлопці, поки не з’явилася ти. Тільки-но я зрозумів, що в мене завівся кріт, я мусив зробити свій хід. Це ти підштовхнула мене до цього, Мерсер.
— Хочеш мені подякувати?
— Так. Щиро тобі дякую.
— Пусте. Ми обоє знаємо, що шпигунка з мене кепська.
Вони зробили ще по ковтку, явно насолоджуючись спілкуванням.
— Зізнаюсь тобі, Брюсе, що я дуже потішилася, читаючи про повернення рукописів у Принстон. Мені, звісно, не дуже сподобалось, що ти так обвів мене круг пальця, але я все одно подумала: «Ну, Брюсе, ти даєш!».
— Авжеж. То була велика авантюра, і більше я в такі ігри не гратиму.