О десятій ранку відкрився винний склад, який торгував гуртом зі знижками, і Денні був того дня першим клієнтом. Він заплатив готівкою за чотири ящики паскудного шардоне, випросив у продавця дві порожні картонні коробки й вийшов із магазину. Десь півгодини він їздив округою, шукаючи тихого місця подалі від дорожнього руху й камер спостереження, і зрештою заїхав на дешеву автомийку та припаркував свій пікап біля пилососів для самообслуговування. «По цей бік раю» і «Прекрасні й приречені» чудово вмістилися в одну з порожніх коробок. У другу потрапили «Ніч лагідна» і «Останній магнат», а «Ґетсбі» удостоївся окремої коробки, яка спустіла по тому, як дванадцять пляшок перекочували з неї на заднє сидіння пікапа.
До одинадцятої Денні вже встиг віднести свої шість ящиків в орендоване приміщення сховища. Виходячи, він наштовхнувся на співробітника і сказав йому, що завтра заїде знову й привезе ще вина. Той байдуже кивнув. Коли Денні від’їжджав від будівель компанії, минаючи численні ряди сховищ, йому спало на думку, що за цими замішеними дверима, мабуть, чекає свого часу ще чимало бозна-якого вкраденого добра — втім, навряд чи було щось настільки цінне, як те, що мав він.
Денні поволі їхав центром Піттсбурга й зрештою дістався до пошарпаних кварталів. Він зупинився біля аптеки з товстими ґратами на вікнах. Опустивши скло в дверцятах і лишивши ключі в замку запалювання й дванадцять пляшок поганого вина на задньому сидінні, він узяв свою сумку й покрокував геть. Бралося до полудня, і цього ясного й сонячного осіннього дня він почувався відносно безпечно. Знайшовши таксофон, він викликав таксі й дочекався його біля кафе з південною кухнею. За сорок п’ять хвилин таксі висадило його біля злітного поля Міжнародного аеропорту Піттсбурга. Забравши свій квиток, Денні без пригод пройшов перевірку безпеки й попрямував до кав’ярні біля виходу на посадку свого рейсу. У газетному кіоску він купив New York Times і Washington Post. З нижньої частини першої сторінки Times до нього кричав заголовок: «затримано двох грабіжників принстонської бібліотеки». Жодних імен і фотографій не було: вочевидь, Принстон і ФБР намагалися контролювати подачу інформації. У короткій статті повідомлялося, що напередодні в Рочестері заарештували двох чоловіків.
Нині тривав пошук інших «учасників зухвалої крадіжки».
XIX
Поки Денні чекав свого рейсу в Чикаго, Ахмед уже встиг прилетіти з Баффало в Торонто, де забронював квиток в один бік до Амстердама. До вильоту залишалося чотири години, і він розмістився в залі підвищеного комфорту, сховав обличчя за меню й почав потягувати алкоголь.
XX
Наступного понеділка Марка Дрісколла й Джеральда Стінґардена, які відмовилися від екстрадиції до інших штатів, привезли в Трентон, штат Нью-Джерсі. Там вони явилися до федерального судді й підписали присяги про те, що не мають жодних активів, після чого суд призначив їм адвокатів. Зважаючи на кількість підроблених документів, які в них знайшли, у звільненні під заставу їм було відмовлено, адже надто ймовірно було, що вони спробують утекти.
Минув тиждень, потім місяць, і розслідування стало втрачати оберти. Те, що спочатку було таким багатообіцяльним, тепер видавалося геть марним. Слідство не мало нічого, крім краплі крові, фотографій злодіїв із вміло зміненою зовнішністю і, звісно ж, факту зникнення рукописів. Згорілий фургон, на якому втекли злочинці, знайшли, але ніхто не знав, де його було придбано. Орендований Денні пікап було вкрадено й продано на запчастини, а сам Денні з Мехіко вирушив у Панаму, де мав друзів, які добре вміли ховатися від правосуддя.
Не викликав сумнівів той факт, що Джеррі й Марк кілька разів користувалися підробленими студентськими квитками, щоб відвідати бібліотеку. Марк навіть видав себе за дослідника творчості Фіцджеральда. У ніч крадіжки ці двоє проникли в бібліотеку разом з іще одним спільником, проте лишалося невідомим, коли і як вони її покинули.
Зважаючи на відсутність викрадених предметів, федеральний прокурор відклав складання обвинувального акту. Адвокати Джеррі й Марка подали прохання про зняття обвинувачень, але суддя відмовив. Отже, вони лишалися у в’язниці без права виходу під заставу. Обидва мовчали. Становище було абсолютно патове. Нарешті, за три місяці після крадіжки, прокурор запропонував Маркові фантастичну угоду: розповідаєш усе, без жодних недомовок, і тебе одразу випускають. Марк не мав судимостей і ДНК на місці злочину, а тому був кращим варіантом із двох. Щоб вийти на волю, він мав просто розколотися.
Марк відмовився з двох причин. По-перше, його адвокат запевнив, що владі було б складно довести таку справу в суді, а отже, йому навряд чи загрожують обвинувачення. По-друге — і це мало вирішальну вагу,— Денні й Трей були на волі. З цього випливав не лише той факт, що рукописи зараз надійно сховано, а ще й імовірність відплати. Крім того, навіть якби Марк повідомив повні імена Денні й Трея, ФБР навряд чи змогло б їх розшукати. Марк, звісно, гадки не мав, де зараз були рукописи. Він знав адреси другого й третього притулків, але розумів, що ними, напевно, не скористалися за призначенням.
XXI
Усі зачіпки виявилися марними, і слідство зайшло в глухий кут. Тепер лишалося тільки чекати. Ті, у кого на руках були рукописи, неодмінно мали зажадати за них готівку — багато готівки. Рано чи пізно вони об’являться, але де й коли? І скільки грошей вони вимагатимуть?
Розділ другий.
Торговець
І
Коли Брюсові Кейблу виповнилося двадцять три й він досі рахувався третьокурсником в Обернському університеті, раптом помер його батько, із яким вони постійно сварилися через брак академічних успіхів у Брюса — кілька разів доходило до того, що пан Кейбл погрожував викреслити сина з заповіту. Якийсь древній родич зробив статок на видобутку гравію і, слідуючи невдалій пораді юристів, заснував мережу безглуздих і по-дурному організованих трастових компаній, які відтоді розсіювали його гроші між новими поколіннями недостойних родичів. Родина довго жила за фасадом великого багатства, спостерігаючи, як воно повільно тане. Загрози позбавити спадщини й перекрити доступ до виплат трастових компаній були улюбленою зброєю дорослих членів родини в боротьбі з молодими спадкоємцями, але користі від цих загроз було мало.
Пан Кейбл помер, так і не діставшись офісу свого адвоката, і на Брюса зненацька звалилася спадщина в триста тисяч доларів — сума нічогенька, однак недостатня для безбідного життя до кінця днів. Він подумував про інвестиції, але надійні варіанти обіцяли щорічний дохід лише в п’ять-десять відсотків, а цього явно було замало для того способу життя, який Брюс вважав для себе гідним (хоча раніше він узагалі не міркував про те, яким має бути цей спосіб життя). Більш сміливі інвестиції були надто ризикованими, а Брюс не хотів втратити те, що вже мав. Усе це призвело до вельми несподіваного для нього самого розвитку подій. Найдивнішим, мабуть, було його рішення кинути університет після п’яти років навчання й забути про нього назавжди.
Потім одна дівчина вмовила його вирушити разом із нею на флоридський пляж на бар’єрному острові Каміно — смузі суші довжиною в шістнадцять кілометрів прямо на північ від Джексонвілла. У гарній квартирі, за оренду якої платила дівчина, Брюс провів місяць здебільшого за тим, що спав, пив пиво, серфінгував, годинами милувався океаном і читав «Війну і мир». Його спеціальністю в університеті була англійська мова та література, і в нього набралася ціла купа великих книжок, які він давно мав би прочитати.
Брюс бродив пляжем, міркуючи, як краще зберігати і, якщо це можливо, примножувати спадщину. Для цього він уже підшукав декілька варіантів вкладення грошей. Він розсудливо приховав від усіх новину про отримання спадщини — зрештою, до цих коштів не було доступу вже бозна-скільки років,— тож йому не дошкуляли друзі зі своїми порадами чи проханнями позичити їм грошей. Дівчина, з якою він жив, теж навіть не здогадувалася про спадщину. Тижня разом із нею виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що довго ці стосунки не протривають. Отже, Брюс міркував про інвестиції у франшизу курячих сандвічів, про придбання неосвоєної земельної ділянки у Флориді, квартири у висотці неподалік, кількох нових інтернет-стартапів у Силіконовій долині, торговельного комплексу в Нешвіллі і так далі. Він прочитав уже десятки фінансових журналів, проте чимдалі більше переконувався, що не має того терпіння, яке потрібне для інвестування. Він бачив лише суцільний лабіринт якихось цифр і стратегій. Вочевидь, не випадково він в університеті обрав англійську, а не економіку.