Так народжується колообіг рідин.
Так народжується колообіг рідин.
Так народжується колообіг вологи.
Коли я в цьому впевнився, її обличчя було сповнене туману. Її очі все ще дивилися на мене, але крізь пелену напівпрозорості.
І лише тут я зрозумів, що крики «Пожежа!» не вгавають, що вони й не припинялися, зрештою. У проході, повному диму, вигулькнула постать кухарки. «Що ви тут робите?!» — залементувала вона. «Горимо! Тікайте швидше!» В залу увірвалося полум'я, ядучий дим заповнив легені. Я хотів схопити малу на руки, та її вже не було внизу. Треба було тікати. Залишалися лічені хвилини. Голим я вискочив у коридор, де вже починалося справжнє пекло. Нікого й ніколи не було в цих клятих цісарських стайнях. А тепер не було вже й самих стаєнь. Був дим і вогонь, дим і вогонь, загасити котрі не змогла б, напевно, жодна волога.
Вода[46]
Надвечір пішов дощ.
Він не переставав цілий день і цілу ніч.
І не перестає до цього часу, хоч минуло вже сорок діб.
Неправду кажуть, ніби земля — це твердь і дно. Справжня твердь знаходиться глибоко під поверхнею. Саме там і збирається напочатку і піднімається невидима для ока вода. Лише на одинадцятий день вода вкрила землю і продовжувала прибувати.
Я вештався кімнатами, спостерігаючи, як перетворюється на мотлох моє добро. Спіднизу вимивало сміття. Щурі по стінах перебиралися на стріху. Знадвору запливали риби і гади і, звиваючись, торкалися босих ніг.
Перестав підкочувати штани. Нікуди. Приніс до хати давно заготовану труну і, законопативши щілини, поклав на столі — хай послужить поки-що за ліжко. Стіл і лави я ще раніше поприбивав до підлоги.
Заснути в труні було непросто — муляли голі дошки, і ніч була сіра, як день. До того ж здавалося, що я все це просто вичитав у якійсь книжці. Не так уже й приємно почуватися персонажем чиїхось вигадок. Особливо, які це трапляється все частіше. Особливо якщо автором цих вигадок є ти сам. І під тобою кишить живими істотами і прибуває темна вода.
Якось таки сон зморив мене. Снився мені сухий теплий вечір, і моя дитяча колиска. Протяг ворушив фіранку, а мати зачиняла вікно й наспівувала: «А-аа, а-аа, приходили котки два». Я не хотів засинати і тільки сміявся, розмахуючи неспеленаними ручками. Мати знову наспівувала і колисала мене. А я все не засинав і не засинав, і ніяк не міг пояснити матері, що я давно дорослий, і мене вже не треба так рано вкладати спати.
Прокинувся я від несподіваного поштовху, — щось стукнуло і колиска перестала розгойдуватися, перетворившись раптом на домовину, закриту домовину, в якій хтось надумав поховати мене живцем. Було цілком темно й тісно, як буває тільки в могилі. Я закричав і вперся у віко руками.
Нічні страхи розвіялися, і їм на зміну прийшли страхи денні. Ситуація виглядала не набагато менш загрозливою, ніж мені видалося напочатку. За ніч труну підняло водою під стелю. Власне в стелю я зараз й упирався руками, відчуваючи знизу впертий опір води. Шанс бути похованим у мене залишався, і залишався час на роздуми. Але дуже обмаль. І ще залишалося повітря — останнє, на яке ще можна було розраховувати. Найсмішніше, що в цій ситуації я думав про стелю, яку так давно збирався побілити, і з якої тепер сипалася мені в очі штукатурка.
Потрібно було діяти. Декілька разів я якомога глибше вдихнув і видихнув. Потім, впираючись руками й ногами й одночасно перекочуючись з боку на бік, розгойдав домовину і перевернувся у воду. Сотні слизьких вертлявих тіл торкнулися мого тіла, і від несподіванки видихнув мало не половину легенів. Боявся розтулити очі, та це й було ні до чого — темрява панувала нині в світі. Верх і низ зникли. Світло й темрява знову злилися в первісну каламуть. Це, власне, й можна було назвати водою — світ увібрав її в себе, перетворившись на найгидкіше, що тільки можна уявити — мокру шерсть мертвого звіра.
Відгрібаючи вміст пекельного акваріума, я просувався в невідомому напрямку. Можна було втратити глузд від однієї відрази. Тридцять. Двадцять дев'ять. Відлік кинуто як виклик. Нарешті натрапив на перешкоду. Що це — підлога? стіна? За будь-яку ціну добратися до вікна. Слизьке й холодне ковзає по обличчю. Двадцять сім. Обмацуючи руками дерев'яні балки, шукаю вікна. Чи встигну. Двадцять шість. Двадцять п'ять. Двадцять чотири. Одвірок. Впізнав по зарубках, якими відмічав дні потопу. Отже прохід в сусідню кімнату. Двадцять три. Пірнаю до іншої стіни. Двадцять два. Риби гади звірі. Двадцять один. Здається, поталанило. Двадцять. Ось рама. Вивалити раму, і я на свободі. Дев'ятнадцять вісімнадцять сімнадцять. Удар. Рукою. Безнадійно. Потрібно спробувати шістнадцять. Ногами. П'ятнадцять. Перевертаюсь. Вода ллється в ніс чотирнадцять триматися. Не захлинутися. Тринадцять удар ногами. Нічого. Не. Дає. Забув. Дванадцять. Забув про зачинені ззовні віконниці. Один. Надцять їх. Можнависадитилишечимосьмасивнимвикористаюдляцьоголавуабостіл. Десять. Пошуки лави. Вона тут. Підвікномдев'ятьалеприбитадопідлоги. Кретин. Самовбивця. Ідіот. Уот. Вісім. Повернутисядотруни. Можна. Спробу. Вати. Тру. Ною. Сім і намагатися не піддаватися паніці будь за. Що вигрібаю туди де колись був верх. Бувверхшість. Гепаюсь голо вою обсте лю. Трун. А. Де мо я до мо вина лише вона мо же ме не по ря ту ва т и. П. Я. Т. Ь. Хапаю її рук4уками і н!ам№агаюся затьгнути на глиюбину. (Тут і далі правопис оригіналу. — Прим. верстальника.) Чо&му дepeevo легше з а воду, відгтовхзуюся ногоами від сте%млі та «*» мене знову мов по!!пла = вок кид{+ає до;;гори {[3]}. Т.Р.И. Зали;;шаю тру*н:у і знвоу пірнанюю. # Двері в су(сідн)ю кмнату. Д.В.А. Темруава в ВОді і в ПВОІТріповітрі гасне sсвіlтло в свідомо/сті/. натомість вибухає новий яскравий вогонь в легенях. один. ОДИН. виявляється я один можу вмістити в себе всю цю воду. Риби гади звірі переповню мене. Нуль. Zero. Кінець. )00][]8*^^[/[89;.0'3#0/?))-01пhhj
46
Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння — вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).
Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози — самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.
Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб — поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому — незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою: