***
Я прокинувся від задухи і раптом сів у труні, витріщивши нажахані очі. Був сірий ватяний ранок. Вода лилася по стінах, капотіла зі стелі і прибувала знизу. Я залишався живим. Був день сороковий.
Потім я пропливав, сидячи у труні, через всі свої кімнати. Пригнувшись, виплив крізь двері надвір. Всюди довкола стояла вода. Я боявся відпливати від хати, бо злива швидко наповнювала мій вутлий човен. Я кружляв довкола будинку, він робився все нижчим і нижчим, чи то просто я наближався до неба. Наближаючись до неба, справляв малу потребу в навколишню воду, ще більше прискорюючи кінець. Ввечері подерся на дах, розсуваючи птахів і щурів. Вони без великої охоти поступалися місцем. За правом старшого всівся на комині і дві настирливі мокрі горлиці довго кружляли просто в мене над головою. Більше не боявся. Після нічних жахів знав, що не помру.
Назавтра дощ припинився. А згодом вода зійшла, ніби відкрилися невидимі шлюзи. З'явилося сонце, і звірина, обсохнувши якось дуже по-людяному тішилася порятункові. Відкрилася поглядові замулена земля. Але це була інша, незнайома земля. З'явилися нові гори і нові озера. Я знав, що виростуть нові ліси, і будуть інші поля. І незнайомі ріки потечуть незвіданими берегами. І буде нове життя. І буде нове життя. І буде но.
Між нами було метрів тридцять порожнього мокрого поля. Вітер сильний, поривчастий, змінних напрямків. Кроти ворушилися під землею, кленучи холод, воду і власний ревматизм.
— Галло! — гукнула вона. — Так буде добре?
— Давай, скажи щось на пробу.
— Кажи ти!
Завжди вона зі мною сперечається.
— Шість на вісім.
— Сорок вісім!
— О'кей. Нормально. Можна починати.
Постояли деякий час мовчки, потім я, несподівано для самого себе:
— А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш?[49] (Ох, знову цей Пепа).
— Це що, початок?
— Ні, просто так згадав. То знаєш?
— Знаю.
Пауза.
Пауза.
Навіть сісти нікуди — самі мокрі горбочки.
Вітер поніс якусь пташку-невдашку[50].
— Тобі не холодно? — це я.
— Холодно! Ноги промокли! — вона.
Ніби я винен.
— І в мене, — я, виправдовуючись.
— Ну, давай вже швидше. А то застудимося.
Добре казати «швидше». Сама б краще спробувала.
— Ти щось казав?!
— Ні! Нічого!
__ То кажи!
Я мовчу, бо що я маю казати цій жінці. Що б не говорив, однаково нічого не зміниться. Погода добряча. Пішли низькі хмари. Замжичило.
— Галло, ти спиш?
Сплю.
— Ні, не сплю!
— Совість маєш?!
Маю.
— Маю!
На холєри їй моя совість.
— Давай, я почну! — це вона.
— Давай!
Давно пора.
Пауза. Вітер закрутив, закрутив і погнав від мене до неї — протилежний, ніж за хвилю бік.
— Ти мене любиш?! — це мав би я почути, якби не вітер.
47
Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.
48
«
49
«
50
«…