Аж коли я згадав про хрестик, саме тоді, коли я згадав про хрестик, хоч ніякого хрестика, мабуть, не було вже, — я загубив його, випустив зо страху чи відрази, — вступив хор хлопчиків і німа тиша запала в залі — чути було тільки високі дитячі голоси, вони звучали зовсім поруч, я, власне, лежав скрутившись десь в ногах хору, отож чути було тільки високі дитячі голоси, а за тими голосами чутливе вухо могло вирізнити рипіння і шурхіт театральних механізмів, і тут я побачив, як розсувається важка барокова стеля, вона розходилася, мов діафраґма, ховаючи ліпнину і золотих оперних монстрів, а там, у прорізі, що все збільшувався, з'являлося морозяне вечірнє небо, ліхтарі, зірки; раптово хмара людських випарів бухнула догори, заслонивши на мить все, вона вилетіла з будинку, як душа, і щезла в високості, а вже за хвилю, коли стеля зникла цілком, всі могли бачити прозору львівську ніч і ріденький дрібний сніг, що легко сіявся з темряви.
Свіжістю, чистотою і свіжістю запахло в повітрі, всі заворожено підняли голови, підставляючи очі білому зерну, а я намагався вірити, що з того неба виникне і схилиться наді мною твоє обличчя, і твоє світле волосся закриє від мене світ; я так сильно намагався в це повірити, а коли прокинувся — за сценою захлинався Хрущ.
З(літо). Чи пам'ятаєш ти, як все почалося? Чи думала ти про це? Звичайно, зручніше вважати, ніби це трапилося того спекотного дня, коли нас зіштовхнуло докупи двома зустрічними потоками, і коли ми несподівано для самих себе обійнялися посеред вулиці. Ми ще не були тоді чоловіком і жінкою, можливо тому нам так цікаво було годинами сидіти у відкритих літніх кафе, пити охолоджене вино і розмовляти.
Здається, тоді ми розмовляли про музеї[7].
Це вже потім ми багато подорожували, піддавшись пристрасті, мов течії. Ми переїжджали від міста до міста краденими машинами — у тебе виявився дивний талант визначати придатні для крадіжки авта і заводити їх своїм манікюрним причандаллям. Я погано проваджу автомобіль, до того ж у мене не було при собі прав, тому ми пересувались, як правило, вночі. Поцупивши під вечір чергове авто, ми за яких дві-три години добиралися до найближчого симпатичного нам поселення, ночували з машиною в кущах і на ранок вже були на місці. У нас жодного разу не виникало проблем з поліціянтами.
Малисьмо фантастичне літо. Ми рідко коли зупинялися в готелях — нас не любили покоївки, швейцари та офіціанти. В містах і містечках ми відвідували лише базари і лазні. Ми змивали з себе дорожній пил в дивовижних, поїджених грибком і вогкістю покоях, де двері і стіни пообписувані і розмальовані поколіннями відвідувачів. Все багатство провінційної уяви про екзотичну любов було тут. Велетенські фалоси і бездонні піхви — їх безліч разів замальовували, здирали, та вони з'являлися знову, дбайливо виписані, вишкрябані, випалені невгамовними ентузіастами. Ми змивали з себе дорожній пил, оточені слідами чужої жаги і чужої хіті, і це було добре, бо все було добре того літа.
Ми вештались базарами, порожніми і людними, столичними і периферійними, нікчемними і багатими, ми переходили від прилавка, до прилавка, вибираючи найкунштовніше і найяскравіше або просто милуючись. Ми купували велетенські перці, зелені, червоні і жовті, воскову моркву, з іще живими хвостиками, химерні, мов губки, каляфйори, довгу і в'юнку шпараґу, розсипи рябої редьки, хворобливий, ніжний, м'який салат і помідори, — перестиглі, готові будь-якої миті вибухнути або ж бліді, що достигали у вагонах. Ми порпалися в кошиках, ящиках і мішках, вишукуючи незвичайні плоди — несамовито довгі або сміховинно круглі огірки, гіпертрофовані кабачки, яку-небудь чудернацьку капусту і роздвоєний, мов жень-шень, корінь буряка. Ми набирали цілі гори кропу і петрушки, ми скуповували селеру, з нас сміявся весь базар, і ми були щасливі, чорт забирай.
7
«
Любов до речей, розуміння речей, прийняття речей — все це суть речі (…).
Чим більша колекція, тим рівноцінніші експонати, тим менша їх доречність, тим проблематичніший вибір. Життя в музеях породжує ненависть і жагу руйнації. Руйнувати, аби відгородитись від спокус. (Неможливо знищити музей, перебуваючи в його експозиції.)
Він бачив зібрання вітрил посохлих, зморщених, зарослих павутинням, колекції крил нічних метеликів, нікчемних молів прах…
«…я скидався на одного з персонажів твого вічного музею…» — так у розділі 7. образ знаходить своє відображення. (Симетричність, бінарність образів, як розкритих, так і зашифрованих — характерна риса методології «Острова».)