Острів КРК та інші історії

Ми не викликали довіри у швейцарів, покоївок та офіціантів, але щастя так перло з нас, що всі звичайні люди прагнули мати з нами справу, щоб хоч якось причаститися. Тому у нас завжди був нічліг. Розбещені увагою і любов'ю, ми вимагали найбільші, найсвітліші кімнати — і діставали їх, ми прицінювалися до хазяйської білизни і завжди мали найкращі, найбіліші простирадла, мережані, з анаграмами і штампами пралень, і якщо одного разу це був звичайний смугастий набитий соломою матрац, то це був найкращий матрац, який тільки вдалося знайти в тій оселі. Нам випозичали справжнісіньке добре начиння, і ти страшенно тішилася всілякому розпарованому горнятку, тьмяній посрібленій ложечці чи надщербленій тарілці. О, як ти розумілася на посуді! Ти вміла поцінувати кожну річ, навіть якщо на ній було виведене чудернацьке слово «общепит». Ти заворожувала своєю обізнаністю хазяїв, і вони, підлещені, витягали з креденсів різні чуда — які-небудь вилинялі китайські вазочки, старі довоєнні пляшки з рельєфним написом «MLEKO», небачені модерні філіжанки з поріжечком для вусів, шкляні складані чайнички, каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керролла[8] і величезні мидниці, розписані трояндами.

Ми влаштовували собі розкішні вечері. Ми їли хліб, пили вино і милувалися нашими овочами. Ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець[9], висмажені — та ні! — виснажені в сухарях каляфйори і шпараґу, ми до болю в щелепах жували моркву і до гіркоти напихалися салатом, ми жерли редьку, аж німіли язики, ми розбризкували помідоровий сік, і вже незмога було дивитися ні на капусту, ні на огірки, а треба ж було ще спожити цілу гору селери, щоб мати силу кохатися і кохатися, кохатися, люба моя, цілу ніч.

А почалося все з простого запрошення на виставку[10], дивного, зрештою, і підозрілого запрошення. Я витягнув його із скриньки випадково — бо вже давно не отримую пошти — і носив десь із тиждень у внутрішній кишені плаща. Ніяк не вдавалося забути про нього — цей зіжмаканий папірець постійно потрапляв перед очі: він то виявлявся поміж грошима, то плутався в проїзних квитках, то випадав з носовичка. Зі злості я, здається, навіть викинув його, але згодом знову знайшов серед паперів на столі. Не було на то ради. Найдивнішим і найпідозрілішим видавалось те, що мені пропонувалося з'явитись на вказану адресу о шостій годині ранку, коли нібито і мало відбутися відкриття. Отже, я мусив порушити звичний недільний розклад і довго трястися ні світ, ні зоря у древньому рипучому трамваї аж до старих промислових районів, куди раніше й не потикався, а потім так само довго теліпатися незнайомими порожніми вулицями, де навіть бруківка інакша, ніж у центрі.

Потрібний будинок виявився коло самісінького залізничного моста. Виглядав на колишній шпиталь, пристосований під житло — мав довгі коридори з приміщеннями по обидва боки і стійкий специфічний лікарняний запах, що, певно, навічно в'ївся в жилаве дерево сходів і вичовгану підлогу. До того ж смерділо псом і звичною людською сечею. Підсвідомо я намагався відтягнути свій візит, тож піднімався поволі, вивчаючи кабалістичні знаки і написи на стінах, однак ніщо не вибивалося поза буденність, і не було жодного можливого натяку на те, що чекає мене попереду.

Двері відчинила незнайома, невизначеного віку жінка. Вона взяла вимнуте, пошарпане запрошення і, попросивши почекати в передпокої, вийшла. Я залишився в невеличкій кімнатині з кахляною піччю в одному і чорним креденсом в іншому куті, а посередині стояло величезне ліжко, засипане білими ягодами омели. З-за дверей долинав гамір, крізь який невиразно пробивався блюз Кóри:

«Nie wyobrażam sobie, miły[11],
Abyś na wojnę kiedyś szedł,
Życia nie wolno tracić, miły,
Życie jest po to, by kochać sie,
(…)
Gdy zaczną strzelać za oknami,
Będziemy w szafie żyć…»

Омела на ліжку і Кóра за дверима. Я нагадав собі старе Пепине оповідання[12]. Як він вмів все передбачити. Омела біла звичайна. Кóра. Lipstick on the glass[13]. O, мила імела, івилга, Viscum album L.

(Нарешті мене впустили).

Це напівп'яне напівтовариство; цей чад і дим, гнаний з кутка в куток велетенськими, в ріст людини, вентиляторами[14]. Я знав тут багатьох. Це, зрештою, була звичайна вечірка, що затяглася аж під ранок, вечірка, єдиним сенсом котрої був встановлений кимось розклад появи нових людей. Я з'явився одним з останніх, а, може, одним із череди нових перших. Тут панували драглисті філософи[15], що любили хапати за ґудзик і приголомшувати несамовитим месіанством; тут розважалися поети, геніальні і п'яні або безталанні і п'яні не згірш; тут бенкетували і бешкетували різномасті художники, кожен з яких може скільки завгодно пити і скільки завгодно любити самиць; тут страждали і ловили кайф редактори-мазохісти; тут недограні довколамистецькі жінки починали і закінчували свої партії; тут самовпевнені музиканти самотньо виголошували тости і оди; тут меркантильні педерасти спали, обіймаючи вазонки, в очікуванні кращого дня; тут поетеси-аутистки вивчали власні вульви, тут, зрештою, був навіть Прокуратор з бляшанкою віденського пива і смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве[16].

8

«каструльки з ілюстраціями до Льюїса Керрола» — Не можу втриматися, аби ще раз не прокоментувати польський переклад повісті, в якому Льюїс Керролл цілком несподівано перетворився на Ludwika Karola, сценами з життя якого і були, як виявляється, розписані злощасні каструльки. Це, здається, одне з багатьох промовистих свідчень багатоваріантності існування тексту в різних лінгвістичних структурах.

9

«ми поглинали в неймовірних кількостях червоний, жовтий і зелений перець» — тема їжі, як на мене, безпосередньо пов'язана з темою еротики. Це, звичайно, розповсюджений, мало не ходульний художній прийом, однак на те є серйозні причини. Спільність Ероса й Танатоса, яку так люблять смакувати на різних псевдонаукових конференціях, є набагато менш переконлива. Я завжди згадую блискучий вираз Сєчєнова: «Їжа — це найінтимніше спілкування людини з природою». Справді-бо, під час їжі наш контакт із зовнішнім світом є близьким до такої міри, що світ проникає в нас, оволодіває кожною клітиною нашого тіла, ба, навіть кожною молекулою. Він проникає в нас настільки, що іноді буває важко ідентифікувати себе як особу, світові не приналежну (йдеться зовсім не про шлункові розлади). Фактично, протягом життя ми просто профільтровуємо світ крізь себе. За це він дає нам енерґію для життя, але від цього ми врешті-решт помираємо.

На жаль, люди ніколи не можуть досягти такої єдності між собою, такої взаємопроникності. Два тіла, що прагнуть якнайповніше з'єднатися, як тісно не проникали б одне в одне, завжди залишаються двома тілами. Двоє людей ніколи не здобувають неподільності. Межа фізичної оболонки виявляється непереборною. І в цьому найбільша нестерпність буття. Ну хіба що я перебільшую.

10

«А почалося все з простого запрошення на виставку» — цей абсолютно вигаданий образ настільки переслідує мене, що згодом я ввів його в художню канву роману «Воццек». Власне кажучи, образ запрошення переслідує мене так само, як саме запрошення — героя «Острова»: він ніяк не може позбутися його. Цілком можливо, що і я останній раз скористався ним, назвавши його у «Воццеку» «незнищимим, як інклюз». Про природу інклюзів мені майже нічого невідомо, тож звернуся за допомогою до професіонала, в даному випадку Володимира Єшкілєва, і зацитую фраґмент його феноменального есею «Князь жаху»:

11

«Nie wyobrażam sobie, miły…» — початок пісні «Jestem kobieta» легендарної польської групи «Maanam». Обличчям групи від початку і досьогодні залишається солістка із дивовижним сценічним іменем Кóра (О. Jackowska) і з не менш дивовижним поетичним обдаруванням. «Jestem kobieta» — одна з тих речей, що в «часи цитування та класифікації» оволоділи напівмістичною енергією концентрату (або, якщо звернутися до початку нашої розмови, фактично стали своєрідним суверенним коментарем). Так, інспірована цією піснею «Шафа» (невеличка новела, писана мною в 1984 році) майже дослівно повторювала прегарний епізод із «Нотаток Мальте Лаурідса Бріґґе» Рільке, який дозволю собі зацитувати:

12

«Я нагадав собі старе Пепине оповідання»  — Про Пепу, свого інститутського колегу, я писав уже так багато, що немає сенсу повторюватися. Здається, в мене немає жодного твору, в якому би він так чи інакше не з'являвся. Інтрига ж цього епізоду повністю запозичена з ранньої новели Пепи «Сад настрою». Наскільки мені відомо, на еміґрації Пепа облишив літературні вправи, то ж це, мабуть, його єдиний вклад у літературу. Тому мені видається симпатичним майже повністю відтворити його:

13

«Lipstick on the glass» — назва ще однієї пісні «Maanam».

14

«велетенськими, в ріст людини вентиляторами» — Відсилання до образної системи фільму Алана Паркера «Серце ангела», де вентилятори були одним із візуальних знаків інфернального. Коли я вперше побачив цей фільм, враження від нього були радше клінічними, аніж естетичними — я мав страшенний напад лихоманки, який тривав майже цілу ніч, і який ледве вдалося перебороти. Загравання Паркера з темними силами (що, правда, дозволило йому зняти геніальний фільм) перебувають у кревних стосунках із булгаковськими ігрищами, тому закономірно, що з'являється на стор. 18… (далі відсилання до наступної примітки за № 16 — «смутний юний демон, майже воланд…» — Прим. верстальника).

15

«Тут панували драглисті філософи…» — один із перших для мене ґротескових описів івано-франківського бомонду. Та якщо тут я зумів ще витримати певну дистанцію і відстороненість, то у «Воццеку» в розділі «Прихід героїв» мені не вдалося дотриматися бодай елементарних норм коректності. Втім, можливо, це мої ретроспективні докори сумління. Адже поява Прокуратора Бубабу, львів'янина Віктора Неборака «з бляшанкою віденського пива» свідчить радше про те, що це бомонд львівський. Хтозна. По стількох роках правду відтворити важко.

16

«смутний юний демон, майже воланд, у котрого, як і годиться, одне око зелене і божевільне, а інше — порожнє і зовсім мертве» — Булгаков описує Воланда так: «Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был не маленького и не громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой — золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил за ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По росту — лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый. Брови черные, но одна выше другой. Словом — иностранец». (Виділення моє. — Ю.І.). Але повернемося ще на хвилю до стор. 18… (далі відсилання до попередньої примітки за № 15 — «Тут панували драглисті філософи…» — Прим. верстальника).