Выбрать главу

Хоча це, звичайно, бздури, дурниці, так звана поезія. До чого тут Девіс, просто від твоїх слів, від самого твого голосу мені зволожувався епітелій, судомило горішки, і я готовий був тут же на місці завалити тебе і без кінця брати[26], трахати,

Тупо так.

8(репліка). Ти спиш, люба моя, ти втомилася від слів. Спи, нам вже недовго залишилось бути разом.

9(ідентифікація жінки).

— Малим я любив лежати, розтягнувшись у повен зріс на підлозі, — (підлоги в нас були застелені дешевим строкатими хідниками, і мама, миючи пофарбовані дошки, завжди залишала їх трохи вологими, щоб хідники не зсувалися, все дитинство моє пройшло під знаком позсуваних хідників), — і переглядати батькові енциклопедії. Заради красного слівця і ритму можна вважати, що я вже тоді шукав її, хоча нікого я, звісно, не шукав, мене просто цікавили жінки. Якось так сталося, що я проґавив усілякі такі дитячі еротичні ігри і тому змушений був шукати правди в книжках. Правди було мало, зате мене оточували розмаїті венери, єви, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої[27], я класифікував їх, бавився з ними (думаю, я володів одним найвишуканіших борделів), я брав збільшувальні шкла, потужні лінзи, окуляри, конструював з них химерні мікроскопи і наводив на цнотливі енциклопедичні лона. Наївний, я думав, що збільшення — це аналог занурення і тому очікував знайти рожеву піну і оксамитову вологу в цих сухих і тінистих хащах. Я моделював неіснуючий ще тоді блоу-ап[28], але перфектні репродукції розпадалися під лінзами на пуантилістичні абстракції, лона щезали, перетворюючись в кольорові мозаїки.

— Спека тоді стояла неможлива. Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе[29]. Під сукенкою в неї не було більш нічого — мокре бікіні вона несла в кошику, а в жодній білизні цілком безтурботно не бачила потреби. Це зводило мене з розуму. Я просто шалів, я так хотів її, що боляче було йти, і знаєш що? — я думаю, вона любила мене теж.

— Це, напевно, весело звучить, га? Він зустрів жінку, з котрою хотів би бути все життя, котру, властиво, все життя шукав, і к бісу патетику. Ти думаєш, я просив у Бога такої радості? Цього вашого вошивого кохання? Спокою я просив, якнайчистішого спокою, ну, і хліб насущний даждь нам днесь, традиційно. А тут Він раптом ні з того ні з сього, коли вже все давно позакривано, відчиняє нам це віконце на один сезон. Такі, знаєш, невинні забави. Ну, і все. Все полетіло к бісовій матері. І живи тепер як хочеш.

А, втім, це пусте. Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається[30]. Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати. Спокус у мене ніяких не виникає, але в зв'язку з цим знаєш, чого я найбільше боюся? Ну, правдоподібно, мене повинна б збити машина, якщо ти добре знайомий з моєю творчістю. Так от, я боюся зранку виходити на вулицю, не відвідавши ґрунтовно кльозету — кось не хочеться врізати дуба з повними кишками гівна.

вернуться

26

«без кінця брати…» — подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.

вернуться

27

«розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» — за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму — мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).

вернуться

28

«ідентифікація жінки (…) блоу-ап» — ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.

вернуться

29

«Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» — мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям — міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки — виявом невблаганної любові:

СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВ

Присвячується Квентінові Тарантіно

ОСВАЛЬД
Це місто найперше з'являється в снах — жерці, деміурги, монахи, — ти без охорони. Ти в їхніх руках, нездара, незграба, невдаха. Тут злочин — зітхання, а дихання — гріх, а, отже, ти втрапив в тенета. Як регіт пекельний, приятельський сміх лунає із уст екзегета. Останні закляття згадаєш, немов недовчені в школі завдання, і вибавить миттю тебе невгамов- -ний Освальд від злого заклання.
БРУНО
Це місто — музей афектованих дів і див полювання за нами. Тут марева мають подобу мостів, що тануть у вас під ногами. Тут кожна дрібниця — ознака загроз, погроз, потойбічних оскаржень. Туг гра у «завмри» — назавжди і всерйоз, і я вже не рухаюсь майже, і я вже здаюся, й потвори несуть отруєний травами трунок… Й ніхто з нас не певен, чи визволить з пут мене пророкований Бруно.
ДАВИД
Це місто просякнуте димом пожеж, в котрих догорають невірні, і в кожній з його незбудованих веж і тиша, і спокій — позірні. Тут море сягає найнижчих вікон, а дно обіймає пивниці. Хоч риби й немає, та кожний балкон вгинається з надміру птиці. Це птаство, як панство — не слухає сліз. Воно вимагає, щоб вмер ти. І хто його зна, чи Давид-птахоріз тебе порятує від смерти.
РІКАРДО
Це місто — спіраль зачарованих кіл, де тіло сплітається з тілом, і темрява тчеться від духу цих тіл. І ти відступаєш несміло. Імла насувається млосна, мов сік плодів екзотичних, незвиклих, і бачиш вже вістря осикових пік, і чуєш осиплий чийсь виклик. І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть, і молиш, і квилиш, як жертва, щоб, може, хоча б в найостаннішу мить Рікардо не дав тебе зжерти.
вернуться

30

«ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» — пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.

~ 9 ~