Напевно, силою моїх бажань була вибита ноша з її рук, і я обернувся на металево-скляний дзвін, щоб побачити, як сипляться додолу брязкальця і шкельця, різноманітне медичне причандалля, як розлітаються по білих і чорних квадратах підлоги блискітливі, гострі й небезпечні знаряддя лікарських тортур, як вибухають ампули, розбризкуючи ліки та отрути, як скачуть жабами ґумові груші геть і далі від уготованої для них долі бути затичками солдатських задниць, як звиваються вужами джгути, як гнуться гострі шпичаки безжальних голок, як пінцети танцюють на тонких ніжках, впадаючи в амок, як судомляться в корчах затискачі і скальпелі скальпують стоси вати, як тріщинами беруться дзеркала, як здригаються в конвульсіях спіралі і пружини, як протези вимагають рівноправ'я, порипуючи штучними суглобами, як вищать пилки і свердла, як кришаться кістки і зуби, як набрякають пурпурно бинти і бандажі вивалюють назовні анатомічний мотлох — я бачив те, чого не було, а те, що було, ми кинулися збирати обидвоє, потроху наближаючись, підсуваючись один до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4 [57], найкращий хід для початку партії, е-2, е-4, якою буде ваша відповідь, Анна плакала, не піднімаючи голови, і сльози, її сльози, котрі не мали жодної можливості стікати обличчям, де русла передбачені природою чи Богом, ті сльози збиралися на кінчику носа і скапували на підлогу, перемішуючись то з ліками, то з отрутою, розбігаючись в різні боки сріблястими краплями, втім, це могла бути і ртуть із розбитих термометрів, це напевно була ртуть, е-2, е-4. Я ще не знав тоді, що вона Анна, я діставав з-під батареї якусь копирсачку, а вона, Анна, моя Анна, збирала гострі шкельця розбитих шприців, е-2, е-4, ми наближалися неухильно, виконуючи лише цей один, найбільш вдалий і добре вивірений хід, е-2, е-4, е-2, е-4, по чорно-білих квадратах шпитального коридору, аж поки її сльоза не падає мені на руку, і аж поки наші коліна, — хоч я найбільше боюсь образити її наближенням, — аж поки наші коліна не торкаються, і я бачу нарешті її обличчя і потріскані губи, котрі, ледве ворушачись, промовляють «дякую вам», а я цілую вологі очі, і тільки ці вологі очі й бачу, не помічаючи більше ні потрісканих губ, ні крапель, що збираються на кінчику носа, я завжди бачу те, чого бути не може, бо наші руки тримають знаряддя тортур, і ми боїмося найменшого поруху, Анна, кажу я, Анна.
І коридор заповнився людьми.
Батько [58]
Мій тато не має жадних дивацтв. Він нічого не колекціонує, не грає на скрипці, не ганяється за жінками, не потерпає від фобій, не копирсає нігті гребінцем. При всіх його позитивних рисах — інтелігентності, порядності, інтелекті, — і при тій досить значній посаді, яку він обіймає в міській управі, тато має схильність до способу життя пересічного громадянина. Він регулярно ходить на службу, регулярно харчується, при чому поїсти любить, вечорами не проти полежати на канапі з газетою чи книжкою. В нього не буває потягу щось там підмайструвати або, скажімо, розгадувати без свідків кросворди. Кожне відхилення від усталеного порядку він намагається ліквідувати якнайшвидше і, — хоча йому вдається навдивовиж достойно виходити з незвичних, ба, навіть критичних ситуацій, — очевидно всіляке збурення забирає масу душевних сил, і тато вимушений скомпенсовувати подібні втрати тривалими прогулянками по лісі. Певно, за відсутністю інших дивацтв, можна вважати дивацтвом його потяг до самотніх лісових походеньок, але в такому разі нас усіх можна трактувати як патологічних збоченців. До того ж тато не визнає всіляких там полювань, збирання грибів чи рибальства. За це я його поважаю.
Моя повага до нього зародилась і утвердилася давно, ще коли я був підлітком. Добре пам'ятаю, як одного разу пізно вечері ми повертались із ательє, де мені мали пошити мої перші модні штани, і я, розімлілий від картини зоряного неба й передчуття модної обновки, запитав тата про сутність життя. Я перебував у тому щасливому віці, коли цілком щиро цікавляться такими речами і цілком щиро гадають, ніби кожне запитання має відповідь, а кожна річ — відповідний сенс. Можливо, саме тодішнє моє існування під таким-то небом, без таких-то штанів усе ж зародило підозру недоосмисленості існування, однак я все ще надіявся на чудо, на те, що сенс є, просто через свою незрілість я не можу його збагнути. Тато розвіяв мої останні сумніви. І, треба віддати йому належне, зробив це відверто, без недорікуватостей, але й без зайвої афектації.
Моя повага зросла і укріпилася, коли я згодом спостеріг батька на службі. Як уже згадувалося, він обіймав досить значну посаду в міській управі — голови комісії по контролю за навчальним процесом, або щось подібне. Для мене було відкриттям, що тато, такий м'який і поступливий удома, тут проявляв значну твердість і принциповість у керуванні різними лайдаками.
Взагалі, протягом життя мені часто траплялося відкривати для себе щось подібне, і це завжди лише зміцнювало батьків авторитет. Наприклад, коли всі довкола аж захлиналися від зненависті й зневаги до росіян, тато сказав: «Але ж не можна так просто відкидати великий нарід. Незважаючи на все (на будь-що, на ніщо), вони (росіяни) створили велику культуру». Подібна лояльність і толеранція відрізняли його в польському чи єврейському питаннях.
Ніколи не намагаючись вплинути на мене безпосередньо, батько все-таки мав значний вплив на формування моєї особистості. Мав привабливий імідж через витриману п[поведінку і достойний спосіб життя. Здавалося, він живе принципом — «марнота усе». І хоч ми рідко, — та майже ніколи, — не вдавалися до якихось відвертостей, т.зв. щирих розмов чи вивертання душ, я завжди цінував те відчуття єдності, котре притаманне лиш направду близьким людям.
Крім відсутності дивацтв, варто згадати ще й відсутність будь-якої атрибутики, за допомогою якої люди люблять набивати собі ціну, — стародавніх речей, цінних паперів чи, скажімо, сімейних реліквій. Так, наприклад, тато не мав навіть власної зброї [59].
Тому ми змушені були скористатися автомобілем.
До речі, машина в батька теж пересічна з пересічних, на теперішні часи, можливо, навіть надто незавидна.
На саме Різдво, добре повечерявши, ми сіли в машину, — батько за кермом, я поруч, — і поїхали на центральну площу. Їхали, як завжди, неспішно, майже обережно, свято дотримуючись правил дорожнього руху. На площі, навпроти ратуші світилася висока ялинка, довкола якої гуляли веселі хмільні городяни, співаючи колядок. Виїхавши на площу, ми трохи додали швидкості і, розбризкуючи талий сніг, врізалися в коло колядників. Перший заїзд був дуже вдалим, бо ніхто ще не встиг налякатися й утекти. Непоганою була і друга спроба, після розвороту, — причому кількох чоловік вдалося збити заднім ходом, — народ розгубився і якихось кільканадцять секунд не міг зорієнтуватися. Далі вже пішло складніше. Люди почали тікати в різні боки, і, хоча паніка й грала нам на руку, важко було вести прицільну гру, а випадкові жертви лише заважали рухові. Рятувала та обставина, що на мокрій бруківці машину постійно заносило, і так, юзом, ми збили чи не найбільше своїх співвітчизників. Однак важко було набирати швидкість, а повільна їзда робилася небезпечною — дехто з городян оговтався і, очевидно, вирішив вести з нами боротьбу. В руках у тих сміливців опинилися дрючки й камені, і вони використовували кожний момент, щоб завдати нам удару. Трупи, котрих було не так уже й багато, але досить, аби заважати рухові, позбавляли нас маневровості, і це додавало шансів нашим ворогам. Декількох, озброєних дрючками, нам вдалося збити, але збурені алкоголем і виглядом крові люди вже не реагували на небезпеку і являли собою серйозну загрозу. Зрештою, одному з них вдалося поцілити каменюкою в переднє шкло, і світ на мить щез із наших очей, покрившись густою сіткою тріщин. Я вдарив кулаком, шкло посипалося, холодне повітря шмагонуло по обличчях, і машина з розгону вперіщилась у стовбур ялинки. Каміння знову полетіло в наш бік, і нас швидко почали оточувати. Однак тато не розгубився, і за якусь секунду ми вже знову мчали на шеренгу нападників. Удари загепали по даху, посипалося й заднє шкло, кілька чоловік, очевидно втративши глузд, побігли навперейми, розставляючи руки, ніби мали зловити свиню. Тато був несхибним. По-моєму, вдалося покласти відразу трьох. Один труп затримався на капоті, і ми скинули його, різко загальмувавши.
57
«…
58
Новела написана, здається, 1992 року. Хоча, можливо, це всього лиш аберація пам'яті. Її двочастинна будова виникла не в результаті попереднього задуму, а, мабуть, внаслідок якогось тектонічного зсуву, що відбувся за час продукування тексту в нетрях нейрофізіологічних порід — я почав писати простий і безсторонній портрет свого батька, і за винятком кількох дрібних неточностей це майже документальна річ, за стилістикою близька до звичайної канцелярщини; однак в якийсь момент вона перетворюється у макабричну візію, що нагадує, либонь, похмурі фантазії сюрреалістів. Батько цілком спокійно поставився до цієї новели, хоча тепер я вже ніколи наперед не зможу з впевненістю сказати, як ми проводитимемо наступне Різдво.
59
«…