Дерево, яке я обрав для своєї ночівлі, було обросле ліанами, що не тільки у великій кількості звисали, мов канати, з гілок до землі, але й опоясували стовбур кільцями, схожими на великих вужів. По них мені неважко було вилізти наверх. Вибравши місце, де товсті гілляки розгалужувались горизонтально, я так-сяк сів, спершись спиною на стовбур. Щоб під час сну не впасти, я зірвав тонкі ліани по кілька ліктів завдовжки і прив'язав себе ними до стовбура. Ліани дуже підходили для цього, бо вони належали до сорту особливо гнучких і міцних, мов коноплі, рослин.
Хоч я був стомлений, як пес, але заснути не міг. Найрізноманітніші думки роїлись у моїй голові, а особливо тривожило питання, куди закинула мене сувора доля.
Напрям шторму, а також деякі явища природи, як, наприклад, наявність великих папуг, наводили на думку, що хвилі викинули мене на південноамериканський континент, можливо десь поблизу північних відгалужень гирла ріки Оріноко. Якби це було так, то, мандруючи пішки вздовж морського узбережжя на захід, я міг би після кількох тижнів чи місяців добратися до іспанських поселень Венесуели і був би серед цивілізованих людей. Інше питання, як прихильно поставилися б ці люди до мене і чи допомогли б мені… Зрозуміло, я не сказав би, що був на корсарському кораблі, але й без того міг би викликати їх переслідування просто як англієць. Англійці та іспанці жили в цих антільських водах гірше, ніж собаки з котами, видираючи одні у одних острови, і навіть тоді, коли в Європі було спокійно, тут завжди точилася між ними війна, хай неофіціальна і потайна, але не менш завзята і кривава.
Вільям розповідав мені, що на цих узбережжях Південної Америки лютували також дикі індійці-караїби, ще не покорені європейцями і відомі своєю жорстокістю по відношенню до кожного чужинця. Отже, прямуючи до іспанських поселень, я повинен був пильно берегтися в дорозі, щоб не потрапити до їх рук.
Справді невеселі думки роїлися в моїй голові в той час, коли я, наче мавпа, сидів на дереві. Згущалися сутінки, і в повітрі з'явилися світлі вогники, що літали в усіх напрямках, мов якісь неземні істоти. Деякі з них потрапляли поміж гілля мого дерева. Це були жуки-світляки, малі жителі субтропічних лісів. Завзяте сюрчання і дзижчання невпинним потоком пронизувало повітря — це сотні цвіркунів вітали душну ніч. Від близького струмка чулося несамовите квакання жаб, які кричали зовсім не так, як у нас, у Віргінії. А крім усього цього, до мене час від часу доходили якісь дивовижні запахи, то солодкі — від невідомих мені квітів, то п'янкі — від коріння і прілого листя.
Повіки мої злипались, і я поринав у сонне забуття, але спокійного сну не було — дуже вже незручно було сидіти на гіллі. Щохвилини я розплющував очі, уважно прислухаючись до голосів темної пущі.
Тієї ночі час тягнувся дуже повільно, мов слимак. Трохи пізніше зникли вогники світлячків, змінилися звуки. Цвіркуни притихли, зате з'явились — не знати, звідки і чиї, — загадкові мекання і скрипи, покрики і скигління. Місяць виплив на небо, і в його світлі хащі внизу здавалися мені якимсь диким, заплутаним краєм вампірів.
Раптом волосся на голові у мене піднялося. Я затаїв подих. Щось темне і довгасте повзло в тіні гущавини. Воно затримувалось, немов дивлячись на мене вгору, потім знову рухалось далі. В моїх очах, від збудження немов застелених туманом, усе почало двоїтись. Я вхопився міцніше за гілку, щоб не впасти. Здалося мені, що внизу чути навіть тріск гілля і глухе, притишене гарчання. Може, то були тільки жарти моїх збуджених почуттів, які примушували мене чути й бачити те, чого насправді не було? Згодом тут же піді мною почулося підозріле шкрябання, немов кігті великого хижака дряпали кору.
В розпаленій уяві я вже бачив тварюку, яка зіпнулася передніми лапами на стовбур мого дерева. Стискуючи в правій руці ніж, я нахилявся на всі боки, щоб побачити, що там лазить внизу, але гілки заважали мені. Та й темно було під деревом, немов у мішку. Трохи пізніше настала тиша, і я, зборений сном, перестав думати про небезпеку та лихі пригоди. Навіть втішав себе, що все це могло бути лише оманою збуджених почуттів.
Вранці після сходу сонця, обережно злізши з дерева, я побачив на корі стовбура свіжі сліди-дряпини. Значить, все-таки це був якийсь великий звір. Мені стало моторошно. У віргінських лісах я змолоду звик до диких звірів, але ж тут, на чужій землі, я став віч-на-віч з незнаною природою, та ще й з якою зброєю в руках? То ж справжня насмішка: з ножем!
Я побіг у сторону моря, уважно вдивляючись у гущавину навколо. Зітхнув спокійно лише тоді, коли відчув під ногами дрібний пісок узбережжя, а солоний морський вітерець освіжив мені обличчя.