Перед нами на березі з'явився вогник: митниця. Я перестав гребти. Течія й без того несла нас у потрібному напрямку, до гирла річки, де стояв на якорі корабель — мета нашої нічної вилазки.
Десь з берега чути було оклики, але нас вони не стосувалися. Непомічені, ми пропливли біля митниці і, коли за поворотом річки зникли її вогні, зітхнули вільніше. Небезпека залишилася позаду, перед нами був рятівний корабель.
Згодом Вільям, мій товариш, крякнув і, порушуючи мовчання, сказав:
— Well[1], найгірше вже позаду… Ще дві години погребти…
Він схилився наді мною і з незвичайною для морського вовка турботою, якої я не помічав у нього протягом нашої дводенної дружби, запитав:
— Ну, брате Джонні, як твоя душа — не сховалась у п'ятки?
— А чого б вона мала ховатись у п'ятки? — щиро здивувався я.
— Хай йому чорт, ти ж ідеш на каперський[2] корабель, Джон! Я ж казав уже тобі, що там не жарти! Будемо воювати і грабувати! Якщо іспанці піймають нас, то обов'язково повісять, а перед тим ще, може, й пошматують добре нам шкіру.
Я перестав гребти.
— Не боюсь воювати! А ти, брате, не наганяй на мене даремно страху.
— Дурний ти, Джоне! Я тобі даремно страху не наганяю… Наш старий — неабиякий бандит і негідник! Такого капітана немає на всьому Карібському морі! Життя на нашій посудині — то справжнє пекло, його важко витримати!
— А ти ж витримуєш? Інші витримують?
— Ну, ми — то зовсім інше! Ми з дитинства звикли до солоної води… А ти ж сухопутний щур…
Я одразу накинувся на нього:
— Гей, Віллі, не допікай мені таким прізвиськом… Я досить поневірявся в лісах Віргінії і не раз дивився смерті в очі. Ти ж знаєш, чому я втікаю!
— Знаю, знаю…
Я тікав от помсти віргінських поміщиків, англійських лордів.
Близько тридцяти років тому мій батько, один з піонерів, які розвідували нові землі, помандрував з родиною на західні кордони Віргінії і там, серед глухої пущі біля підніжжя Аллеганських гір, поставив собі хату. Корчуючи ліс, весь час під страхом нападу індійців, борючись з дикими звірами, ворожою природою, він прожив там немало тяжких років, доки переборов труднощі і почав збирати заслужені плоди своєї праці. По його слідах прибували інші і закладали поблизу свої садиби. Щаслива долина квітла в достатку, в ній починало пульсувати громадське життя. І ось саме тоді — а було це рівно рік тому — несподівано, звідти, звідки його зовсім не чекали, ударив грім. У долину прибули агенти лорда Данбері, щоб одібрати від нас землю. Вони посилалися на якийсь королівський декрет, що був виданий кілька десятків років тому і начебто віддавав цю територію родині Данбері. Ми подали до властей колонії в Джеймстоун скаргу на цю явну несправедливість, але там сиділи пани і вельможі, прихильники лорда Данбері, і правди ми не знайшли. Коли посіпаки ненажерливого лорда наїхали в долину, щоб вигнати поселенців, зібралося нас кілька десятків і вчинили збройний опір. Я був одним з ватажків.
Боячись, щоб бунт не поширився на весь край, як це було півстоліття тому, за часів Бекона, проти нас одразу ж кинули переважаючі сили. Нас швидко розгромили, винищуючи з надзвичайною жорстокістю. Не шкодували вірьовки. Полум'я повстання загасили на самому початку. За мою голову визначили нагороду.
Рятуючись від завзятої погоні, я міг утікати єдиною відкритою для мене дорогою: в напрямку до столиці — міста Джеймстоун. Я прибіг туди і сховався в корчмі на березі річки.
Добрі люди допомогли мені: познайомили з Вільямом — матросом з каперського корабля, який стояв біля гирла Джеймс-рівер; матроси на цьому кораблі завжди були потрібні, а Вільям полюбив мене і охоче згодився переправити контрабандою на судно. Так у дощову січневу ніч ми опинилися в човні, пробираючись крадькома вниз по річці.
Минуло більше двох годин, коли голос Вільяма вивів мене з задуми:
— Щось там маячить перед нами!..
То був наш корабель. Окриком ми дали знати про своє прибуття. Зверху нам скинули канатний трап, по якому ми вилізли на палубу. Вільям завів мене до матроського кубрика і звелів трохи поспати. На світанку він розбудив мене і повів до боцмана. Боцман, схожий більше на якесь кудлате чудовисько, ніж на людське створіння, окинув мене похмурим поглядом, старанно обмацав м'язи на всьому тілі, потім плюнув зневажливо в річку і, щось мимрячи, звелів іти за ним.
— Як тебе? — спитав через плече. Я не зрозумів, про що йде мова.