Але тут постала інша важлива справа, заради якої треба було перестати ловити живих папуг. Справа їх годування. Птахи пожирали неймовірну кількість червоних плодів. За кормом я ходив у ліс двічі на день, тому природні запаси по сусідству зі мною швидко вичерпувались. Я давав зеленим в'язням також кактусові «яблучка», але всі ці заходи були недостатні і короткочасні. Необхідно було знайти нові джерела харчування. Я вирішив знову зробити екскурсію в глиб острова.
Тут не шкодить згадати про деякі події цих кількох останніх днів. Насамперед я вдосконалив зброю. Зробив собі міцний лук, натягнувши тятиву з корабельного каната, знайденого в матроській скрині. Стріли робив з очерету, приладнуючи наконечники з твердого дерева. І стріляв я вправніше. З того самого твердого дерева зробив добрий спис з гострим кінцем.
У сильця, поставлені на галявині, потрапило кілька ящірок до двох ліктів завдовжки. Я прив'язав їх живими в тіні найближчого дерева, радий, що мої запаси їжі збільшуються.
На світанку одного ясного дня я вирушив у дорогу в глиб острова, взявши з собою не тільки всю зброю, але й місткий, хоч і нескладний кошик, сплетений з ліан. Мій провіант — одна ящірка і червоні плоди. Я йшов понад струмком, що тік недалеко від печери, і, не відходячи од берега, пробирався в глиб острова. Припливи і відпливи моря спричинялись до того, що рівень води в струмку був неоднаковий, і під час відпливу тут ледве-ледве текла тонка струминка, яку легко було перескочити. Рослинність поблизу струмка була значно рясніша, ніж деінде. Тут росли навіть гіллясті дерева з густим листям.
Крадучись, я прислухався до кожного шелесту і одночасно окидав поглядом рослини, шукаючи їстівні плоди.
Чудовий свіжий ранок вселяв у мене надію і додавав здоров'я, яке останніми днями значно поліпшилось. Раптом переді мною вискочили два коричньові звірки, дуже схожі на зайців, але поки я прицілився з лука, прудкі звірята зникли в гущавині. За кількасот кроків я побачив ще трьох таких зайчиків. Вони були настільки зайняті собою, що навіть не помітили, як я підійшов до них на якихось тридцять кроків. Тільки тоді відчули небезпеку. Завмерли, стрімко витягнувши вгору голівки, і стежили. Я вистрілив у них з лука. Промахнувся. Звірята одним стрибком шмигнули в кущі.
Мене здивувала їх полохливість. Острів був безлюдний. Я був першою людиною, яка з'явилася тут, у цих хащах. А проте як злякано втікали від мене звірята! Де та райська ідилія, що, за звичними уявленнями, має бути на безлюдному острові?
Не було її. Вона існувала досі лише в моїй уяві. В цих заростях панували різні хижаки, які пожирали слабших від себе тварин, тут, як і скрізь, точилася невпинна боротьба за існування. Ось чому нова двонога істота, з'явившись тут, викликала загальну тривогу і страх. Тільки ягуар не злякався моєї особи, але й він не відважився напасти на людину і відійшов.
Я підняв стрілу і оглянув те місце, де перед цим сиділи три зайчики. Тут мусило бути чимало цих звірків, бо в кущах перехрещувалось багато слідів.
«Треба прийти сюди якогось дня, — вирішив я, — і поставити пастки, такі, як на ящірок…»
Не відійшовши ще й ста кроків од цього закутка, я раптом став як укопаний. Серед кущів де-не-де виднілися голі, без будь-якої рослинності ділянки вапнякового грунту. І ось в одному такому місці я несподівано побачив перед собою скручену в клубок змію. Вигрівалася в промінні ранкового сонця і, мабуть, спала. Я хотів вистрелити в неї з лука, але передумав. Підкрався ще ближче. Коли розбуджена гадина стрімко підняла голову і засичала, пронизуючи мене злобним поглядом малих очей, я списом, наче молотом, сильно вдарив її. Змія зірвалась, але не мала вже сили. Ще кілька ударів, і вона була мертва.
Довжина змії складала майже шість футів, у неї було порівняно товсте тіло з дуже красивим зигзагоподібним чорно-коричньовнм рисунком. Я, звичайно, не знав цього виду, але, коли з допомогою двох прутів розтулив їй рота, то побачив там біля інших зубів два великі отруйні зуби. Аж здригнувся, подумавши, що було б, якби я йшов далі і змія вкусила б мене. З того часу, я почав звертати увагу і на землю перед собою.
Від сходу сонця минуло дві години, коли я дійшов до озерця, з якого витікав мій струмок. Озерце, хоч і розкинулось од берега до берега на чверть милі, звідусіль було оточене грузькими мочарами, які заросли очеретом і всілякою іншою надводною рослинністю. Тільки в одному місці був доступ до відкритої води. Навкруги озерця піднімався справжній тропічний ліс, він був густий, але тягнувся не далі, ніж на кілька сотень кроків од води. З прибережних комишів долинали галасливі пташині крики. Дикі качки і схожі на них птахи, плаваючи, весело гралися на середині озера, на трясовині ж стояли, до половини сховані в зелені, болотні птахи — на довгих ногах, з чудовим рожевим забарвленням і з кривими дзьобами. Велика кількість птахів знову ж таки нагадувала картини якогось раю, але я, маючи вже досвід із зайчиками, знав, що досить мені показати носа, як все це птаство, перелякане, вмить зникне. Тому тільки стоячи тихо за деревом, я з задоволенням спостерігав багатий пташиним світ.