Але я ні на мить не втрачав надії. Аби тільки було здоров'я, то вистачило б і фантазії. Час мій минав у завзятій роботі. Квітень був ясний, дощі йшли рідко, тільки пекло дедалі дужче, і сонце, яке до цього часу було на півдні, тепер стояло над самою головою. Близько дванадцятої години ставало прямо наді мною, так що тінь моя ховалася в ногах. Пізніше воно пересувалося ще далі на північ і — о диво! — опівдні світило на півночі.
Отож, кажу, я не байдикував. Щоденні мандрівки до Озера Достатку забезпечували нас — мене і моїх тварин та птахів — харчами. Лук у моїх руках ставав дедалі вправніший, часто добував мені дичину, а зайчики, мов зачаровані, лізли в самоловки. На одному й тому ж місці я піймав їх протягом місяця близько двох десятків, так що в моїй ямі було важко вже навіть полічити їх.
Коли спека збільшувалась, ходити в грубих штанях, сорочці і черевиках було незручно, і я часто знімав їх, хоч робив це й неохоче, бо, не звиклий ходити голий, я соромився сам себе. Я мусив остерігатися всяких кусючих комах — комарів, кліщів, ос. На обличчі у мене виросла така дика борода, що одного разу, бачачи в тихій воді своє відображення, я мало не перелякався розбійницької морди.
Наприкінці квітня мені довелося пережити кілька тривожних днів. Поблизу з'явився грізний хижак і почав відвідувати мій звіринець. Робив це так хитро і так таємниче, що спочатку здавався мені якоюсь нечистою силою, відбираючи по ночах мій сон.
Почалося з того, що одного дня я не міг долічитися зайчиків. Було шістнадцять, а стало чотирнадцять. В гілках, які дахом прикривали яму, виднівся якийсь невеликий отвір, але могло бути, що то просто ослабло покриття. Ніяких інших слідів поблизу не помітив. Траву тут я зовсім потоптав.
Наступного дня лічу — одинадцять зайчиків. Не могло бути, щоб три з них вискочили… І знову ніяких слідів пазурів навкруги, тільки стіна ями з одного боку трошки всунута, мов там хтось незграбно ступав. Зайчики ніколи не зникали вночі, тільки вдень, а саме в цей час я завжди мусив іти на кілька годин у ліс по харчі. І кожного разу я з диявольською регулярністю платив за свою відсутність втратою одного чи двох звірят. Загадковий ворог розладнав мені нерви до такої міри, що я знову почав серйозно побоюватись за своє здоров'я.
Я неодноразово переконувався, що бестія весь час не спускає з мене очей. Усвідомлювати, що грабіжник безупинно стежить за тобою і десь рядом чатує на тебе, а ти не можеш сказати, де він, не підозріваєш навіть, який він на вигляд, не знаєш, чи наступної хвилини не стрибне тобі на спину, — це справді огидне почуття, жахлива гра в піжмурки. Якось я відійшов не більше ніж на п'ятнадцять хвилин, щоб набрати з річки води, а коли повернувся — одного зайчика вже невистачало. А навколо все було як і раніше, жодного руху в кущах, жодного підозрілого шелесту. Я вже почав сумніватись, чи мій розум здоровий.
Хижість ворога поєднувалася з незнаною у тварин нахабністю і підступністю. Невже він був невидимий? Я оглянув з надзвичайною обережністю кожен кущ, кожне дерево поблизу, не минув жодного дупла і жодної нори — і нічого, ніякого сліду грабіжника. Мало того, я скопав довкола, злощасної ями широку смугу землі, вибравши звідти всяке зілля, щоб можна було побачити, які сліди залишить своїми лапами хижак. Повернувшись через годину назад, я побачив, що хижак був тут. Витягнув знову одного зайчика, але чітких слідів по собі не залишив. На скопаній землі щось справді змінилося, та даремно я шукав слідів лап. Близький до повного розладу нервів, я скочив якнайшвидше до печери, охоплений страхом, що ворог кинеться й на мене, але ж хто знає, може, він причаївся саме в глибині моєї печери? О, нерви, нерви!
Отямившись і відновивши рівновагу своїх почуттів, я заприсягнувся, що не заспокоюсь, залишу все, чим були заповнені досі мої дні, а розгадаю таємницю і візьму диявола за роги.
Назавтра, в той же час, що й кожного дня, озброєний, як завжди, ножем, луком і списом, я залишив печеру і пішов своєю стежкою, але, не зробивши й двохсот кроків, припав за кущем до землі. Тихесенько повзучи, я повертався, мов той злодій, до своєї власної домівки. Наблизився до ями кроків на п'ятдесят. На такій безпечній віддалі, вибравши місце, звідки добре було видно печеру, так само, як і яму з зайчиками та клітку з папугами, я присів під кущем. Хижак міг бути десь поблизу, стежачи за мною з сусідньої гущавини, але я вже не думав про це. Страшенний гнів охопив мене. Я не мав наміру поступатися, що б там не сталося.