Выбрать главу

— Як тебе звати, стерво?! — крикнув.

— Ян, — відповів я по-польськи, бо так звали мене в сім'ї і між лісовими сусідами.

— Як? — скривився боцман.

— Джон, — виправився я, назвавши ім'я по-англійськи.

— Ну, то зразу кажи по-людськи! — гаркнув він. Боцман завів мене в каюту капітана і штовхнув на середину.

Капітан, жирний суб'єкт з виряченими гострими очима, сидів біля столу, на якому стояв сніданок, але не їв. Перед ним стояли два молоді індійці, як довідався я пізніше, його невільники. Старшого з них, юнака років двадцяти, капітан люто шмагав батогом по голові. Коли ми увійшли, він перестав бити, але руки не опустив і тільки глянув на нас спідлоба.

— Новий «матрос», Джон! — сказав боцман з іронією в голосі.

Капітан гнівно кивнув головою і сказав, щоб ми забиралися під три чорти. Боцман шарпнув мене, грубо витягнув на палубу і швидко зачинив за собою двері каюти.

— Ну, щастя твоє, голодранцю, — заскреготав він, — старий був ласкавий.

Мені дуже хотілося запитати, в чому ж полягало те моє щастя та капітанова ласка і що означала сцена знущання над індійцем у каюті, але сердитий боцман не дозволив говорити; сунув мені в руки відро, щітку з ганчіркою і наказав мити палубу.

Так розпочав я службу на імперському кораблі, безмежно радий, що залишив за собою американську землю і втік од погоні.

ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ

Корабель мав назву «Добра Надія» і був трищогловою бригантиною. Стояв на якорі ще кілька днів. Я боявся, що віргінські власті довідаються про моє перебування на кораблі, але Вільям, бувала людина, заспокоїв мене.

— Потрапивши сюди, — сказав він, — ти одразу став немовби заживо похований… Загинув для них…

Справді, ніхто мене тут не розшукував, а незабаром ми підняли якір і вирушили в море.

Дисципліна на кораблі була жорстока: за найменшу провину карали. Зібралися тут справжні розбишаки, але всі вони боялись капітана, мов чорта. Як новоспеченого моряка, мене примушували виконувати найгіршу роботу. Від самого світанку і часто до пізньої ночі я не мав спочинку. Не знаю навіть, як пережив би я цей перший, тяжкий період мого плавання, якби не дружня рука і теплі слова Вільяма. Він мав щире, хоч і грубе серце і, будучи на двадцять років старший від мене, по-справжньому дружив зі мною. Щоденно перед сном ми багато і відверто розмовляли.

Коли на кораблі стало відомо, що я всі свої двадцять п'ять років прожив у лісах і був там непоганим мисливцем, матроси стали трохи лагіднішими до мене і штурхали вже менше. Боцман поставив мене до гармати і наказав Вільямові вивчити на доброго пушкаря. Гармат на кораблі було багато.

— Це якась плавуча фортеця? — висловлював я приятелеві свій подив.

— Хай йому чорт, а ти ж як думав? Що ми пливемо на бал?

В середині корабля були просторі відсіки, які нагадували тюремні льохи, тим більше, що в них лежало повно ланцюгів.

— Навіщо тут стільки ланцюгів? — якось запитав я Вільяма.

— Щоб сковувати людей, яких піймаємо, — прямо випалив той.

— Піймаємо людей? Ти жартуєш?

— І не думаю!

— Яких людей?

— Всяких: негрів, індійців, метисів, датчан, французів, голландців, португальців, іспанців — усіх, хто потрапить нам в лапи, тільки не англійців.

— А що з цими полоненими зробимо?

— Що? Негрів та інших кольорових продамо як невільників на наші плантації, а з європейців, яких піймаємо, візьмемо за звільнення великий викуп.

— Так це ж розбій!

— Що ти кажеш?

Як тільки я докладніше довідався про мету нашого походу, у мене відкрились очі. Я потрапив не на звичайний каперський корабель, а на піратське судно.

Вийшовши у відкрите море, ми взяли курс на південь, на Малі Антільські острови і північне узбережжя Південної Америки. Мали намір, нишпорячи між островами, нападати на невеликі селища і грабувати їх скільки вдасться. Підстерігаючи в морі кораблі, ми розраховували на багату здобич, особливо маючи на увазі невільничі кораблі з Африки.

Ось такий був той благородний корабель, на який закинула мене доля. Потрапивши на його палубу, я вже не мав можливості вибратися звідси..

Вороття не було. А якщо вже мені випало між вовками жити, то треба було, як каже прислів'я, по-вовчому й вити.

Коли я докоряв Вільямові за те, що він вчасно не остеріг мене, в голубих очах товариша відбивалося величезне здивування.

— Гей, Джонні, хай йому чорт, чого ти від мене хочеш? — казав він з докором в голосі. — Я ж не приховував від тебе, що це каперський корабель, що ми будемо воювати і грабувати! Чи, може, приховував?