Невловимість небезпеки, що загрожувала не знати з якого боку, страшенно гнітила мені.
Через два дні я схопився серед ночі. Розбудили мене незвичайні звуки надворі: вереск переляканих папуг і тріск гілля. Вмить сон відлетів геть од мене. Чи, може, то тільки здавалося, що я почув приглушений окрик людини? Виглянувши крізь люк, я помітив над заячою ямою якийсь невиразний, підозрілий рух. Схопивши навпомацки палицю, яка лежала біля мене, — лука в поспіху не міг знайти — я сильним поштовхом розвалив кам'яний вал. Вискочив надвір.
Хтось — людина чи звір — упав до заячої ями і тепер робив одчайдушні зусилля, щоб вибратися звідти. Він був уже зверху, на поверхні землі. Людина! Я настиг її в ту мить, коли вона підвелась, готова кинутися в сторону гущавини. Ударом палиці по голові я звалив її на землю.
Раптом шарпнув мене гострий біль у лівому плечі. Стріла з лука прошила мені м'язи. Другим ударом я хотів розтрощити невідомому, який лежав на землі, голову, але не мав уже часу: боявся, що вслід за першою прилетить і друга, більш влучна стріла. Тому я блискавично схопив непритомного за ногу і з усіх сил потягнув його в печеру. Це вдалося мені. Вхід я поспішно заклав камінням. Обривками ліан, знайденими в темряві, зв'язав полоненому руки й ноги, потім почав перев'язувати собі рану. Я використав для цього стару сорочку. На щастя, рана була не страшна, кровотеча швидко припинилась. Крізь щілину між каменями я весь час поглядав, чи не кинеться другий мій ворог на печеру. Але на галявині панувала тиша.
Година за годиною повзли в тяжкому чеканні ранку. Якщо полонений живий, то, напевно, опритомнів, хоч нічим не зраджував себе.
Дивне було моє становище. Я здобув полоненого, але яка мені з того користь? Другий противник, який чатував надворі, в найближчій гущавині, повністю тримав мене в руках, і досить було спробувати вийти з печери, як він легко міг мене застрелити. В печері ж не було запасів їжі.
Хоч надворі вже світало, всередині печери панувала непроглядна темрява. Я ще не знав, з ким маю справу. Кілька разів старався розпочати розмову з полоненим по-англійськи, зрозуміло, бо іншої мови я не знав, крім небагатьох польських слів, але він нічого не відповідав, хоч був живий. Я чув його дихання.
Коли надворі стало зовсім ясно, темрява в печері поволі почала рідшати. Легко зрозуміти, яка цікавість мене палила. Нарешті я розпізнав риси полоненого і — не зміг стримати вигуку здивування:
— Так це ти?..
Це був той молодий індієць-невільник, який з волі капітана мав померти повільною смертю, прив'язаний до щогли на «Добрій Надії». Я не міг пригадати, як його звали.
— Чекай-но… Як тебе звати? — запитав я.
Хлопець мовчав, нерухомо дивлячись на склепіння печери. Я знав, що він кілька років був у неволі в білих і непогано володіє англійською мовою.
— Слухай, ти! — сказав я твердішим голосом. — Подивись мені в очі! Чуєш ти?
Він ані слова. Тоді я здоровою правою рукою схопив його за голову і грубо повернув обличчям до себе.
— Болить… — прошепотів він…
Мабуть, я торкнувся того місця, де вдарив палицею. Та він сам був винен у тому, що я зробив йому боляче.
— Не будь упертим! — застеріг я його. — Ти в моїх руках! Я не зроблю тобі нічого поганого, якщо ти мене до цього не доведеш… Як тебе звати? — знову запитав я, на цей раз лагідніше.
— Арнак, — промовив крізь зуби.
— Справді пригадую: Арнак! Це твоє ім'я. А той другий, що з тобою, — вказав я рухом голови надвір, — то хто?
Мовчання. Хлопець одвернув від мене обличчя і втупив погляд у куток печери.
— То хто? — вигукнув я нетерпляче. Нічого не відповів.
— Дивись на мене! — гримнув я і рішуче наблизився до нього.
Думав, що вдарю його. Слухняно повернув обличчя до мене. В очах його були тривога, страх і впертість.
— Не бий, пане!.. — сказав чи то благально, чи то визивно.
Я згадав, як наш жорстокий капітан знущався над хлопцем, що роками терпів тяжку неволю у білих.
— Арнак! — обізвався я вже не таким суворим голосом. — Я ж сказав тобі, що не чіпатиму тебе, якщо ти не розгніваєш мене своєю поведінкою. Будь розумний і відповідай мені як слід. Так що ж то за людина — той другий?
— Вагура.
— Індієць?
Хлопець ствердно кивнув головою.
— Це той твій молодший приятель з нашого корабля? — Так, пане.
— Як же ви врятувалися?
— Ми попливли. Вода винесла.
— А крім вас, хто ще врятувався?
Арнак знову завагався, почав кліпати очима. Він примружив повіки, щоб я не помітив нього збентеження.
— Хто ще врятувався? — наполягав я.
— Він, — шепнув непевно. — Але… Знову перерва.