— На зразок Робінзона Крузо даю тобі нове ім'я. З цього дня зватимешся П'ятницею.
— Я Арнак, пане, — скромно відповів хлопець, злегка посміхаючись. — Арнак, а не П'ятниця!
— П'ятниця! — промовив я переконливо. — Сьогодні вмер Арнак, народився П'ятниця.
Він глянув на мене уважно, немов для того, щоб розгадати мої задуми. За хвилину запевнив мене з серйозним виразом обличчя:
— Ні, пане, Арнак живе!
— Неправда! — голосніше заперечив я. — Арнак перестав існувати. Ти П'ятниця — і кінець!
Хлопець, залишаючись при своєму, процідив зовсім спокійно:
— А-р-н-а-к, пане!
Його непохитна впертість дратувала мене. Вона була для мене чимось новим у характері Арнака, зовсім несподіваним. Звідки ж бралося стільки упертості в молодому червоношкірому?
Я вирішив добитися свого, хай навіть мені довелося б відшмагати його за непокірність.
— П'ятнице! — звернувся я до Арнака тоном наказу. — Подай мені цю тикву з водою!
Тиква лежала на землі за кілька кроків од вогнища.
Хлопець зрозумів, що це виклик. Завмер у першому ж порусі; в ньому з'явилося бажання робити наперекір. Глянув на мене твердим поглядом. Та, певно, у мене на обличчі відбивався внутрішній стан, і це застерегло його перед бурею. Обм'як. Підвівся, не поспішаючи підійшов до вогнища і приніс мені тикву з водою.
Я лагідно посміхнувся до нього. Ковтнув води.
— Дякую тобі, друже П'ятниця! — сказав я. Хлопець сів на своєму місці біля вогнища. Нервово пригладив волосся. Дивлячись у вогонь, пояснив мені чемно, але з обережним натиском:
— Арнак приніс тобі води, пане!
«Ти глянь, яка горда штучка!» подумав я з подивом, хоча брала мене злість.
Дощова пора минала, дощі переставали. Сонце, яке до недавнього часу опівдні світило на півночі, тепер поволі повертало над наші голови. Спека з кожним днем ставала більшою, страшнішою. Важкі роботи ми виконували тільки зранку, на світанку і після полудня, аж до сутінок.
Оброблене поле, моя гордість, принесло мені неповну радість. Кукурудза виросла така буйна і велика, що аж серце тішилося, зате ячмінь дуже підвів. Дивні речі діялися з ним. Мало того, що ріс мляво, — ледве піднявшись над землею, він, немов наляканий таким зухвальством, почав скручуватись, нікчемніти, всихати. Надії на те, що він виживе, не було. Для мене залишалося невідгаданою загадкою те, що ячмінь Робінзона Крузо так чудово ріс на острові і давав так багато зерна. У мене — повна невдача. Жаркий тропічний клімат був непридатний для вирощування ячменю. Хоч я розумівся на хліборобстві тільки в нашій Віргінії, а не в жарких країнах, але мені стало ясно, що ячмінь, рослина помірного клімату, ніяк не переносить тропічного сонця.
Зате моя кукурудза — як вона чудово розвивалась! Та коли виросла вища від людини і коли визрівали на ній плоди у вигляді качанів, набитих з усіх боків безліччю зерен, впала на наші голови неждана халепа. Всі крилаті і чотириногі нероби гострили собі дзьоби і зуби на моє поле і з неймовірною ненажерливістю викрадали урожай. Змінюючи один одного, ми пильно вартували спочатку зранку до вечора, а згодом — на протязі всієї доби, бо виявили, що й вночі на поле сходилися любителі кукурудзяних ласощів.
Вартував я нарівні з індійцями. Одного дня, саме в той час, коли я повинен був вартувати, мені треба було піти в ліс, де я поставив новий вид силець на зайчиків. Я доручив заступити мене Арнакові, який не мав у цей час роботи.
— П'ятнице! — гукнув. — Я повинен іти в ліс до силець. Постережи в цей час кукурудзу!
Впевнений, що хлопець послухає мене, я пішов. Повернувшись із лісу, я, на превеликий подив, застав його на тому ж самому місці, де й залишив.
— Чому ти не там, біля кукурудзи? — обурився я. Окидаючи мене впертим поглядом, він нічого не відповів.
— Може, Вагура на полі? — запитав я.
— Не знаю.
— Кукурудза без нагляду?
— Можливо.
Дикий гнів охопив мене:
— Що це означає? Я казав тобі йти туди?!
— Ні, пане.
— Що? Ні?! Ти до того ж ще й брешеш?! — гаркнув я.
Я весь кипів. Підняв руку, щоб ударити його по голові. А він, чекаючи удару, навіть не здригнувся.
Я не вдарив. У його очах поруч з упертістю я побачив жах і неначе прохання. Рука моя опустилася. Це була німа просьба не губити його. Я опам'ятався.
— Арнак, — промовив хлопець крізь стиснуте горло, — Арнак не бреше.
— Не брешеш? — стиснув я кулаки. — А хіба я не наказував тобі пильнувати поля?
— Ні, пане. Не мені.
— То кому ж, сто чортів?
— П'ятниці.
Потім тихше додав:
— Я не П'ятниця. Я Арнак.