— Ні, але…
— Але не це найважливіше… Хіба ти не жив у лісах на заході і не бешкетував там? Хіба ти не бунтував проти властей колонії і не був забіякою? Було таке, було, Джонні! Тому й хотіли тебе повісити і так гналися за тобою. Ти був сміливий і відважний, хлопче. Був таким?
— Був, але…
— А якщо ти був сміливий і відважний там, у своїх лісах, то будеш відважний і на морі. Серце твоє і тут не зів'яне.
Я хотів переконати його, що одна справа — піднімати зброю, захищаючи справедливість, як то було в лісах Віргінії, і зовсім інша — використовувати цю зброю для грабежів та піратського розбою на морі, але затуманений, майже добродушний погляд Вільяма стримав мене: так легко я не переконав би його в різниці моральних мотивів. Приятель сам не міг похвалитися чистим сумлінням, бо намагався звести розмову на іншу тему. Він почастував мене чаркою рому і запитав, чому в лісах мене звали Ян, а не Джон, що звучало б більш природно.
— Тому що моя мати була полька, а батько, хоч і англієць, але польського походження, — відповів я.
— Поляки — це там, недалеко від Туреччини і Відня! — похвалився Вільям своєю обізнаністю в географії та історії.
— Далеко і недалеко, — сміючись, махнув я рукою. Вільям просив, щоб я розповів йому щось про свою сім'ю. І я розповів, що знав.
— Три англійські судна, які в 1607 році першими прийшли у віргінську затоку Чеспік, привезли на американську землю не тільки дармоїдів, авантюристів і нероб, як про це розповідають історичні хроніки. Було серед них і декілька ремісників-смолярів, поляків, яких узяла на службу віргінська компанія, щоб вони створили в колонії смолокурний промисел. Між ними був і мій прадід, Ян Бобер.
Ці ремісники старанно взялися до праці і незабаром почали виробляти для колонії смолу, дьоготь, поташ і деревне вугілля. Справлялися вони з цим так добре, що в наступні роки компанія привезла ще більше польських смолярів, які на той час були найкращими в світі.
З тих пір зберігається в нашій сім'ї спогад про один незвичайний випадок. За якийсь десяток чи скільки там років після утворення колонії англійські поселенці завоювали собі деякі, щоправда, незначні політичні свободи: вони здобули право обирати з свого середовища послів на колоніальний сеймик, який збирався в столиці — місті Джеймстоуні. Коли польських смолярів, як іноземців, не хотіли допустити до виборів, вони, обурені, покинули всі як один свої місця і перестали працювати. Але вони були так потрібні колонії і, з другого боку, такі непохитні в захисті своїх громадянських прав, що власті нарешті зробили поступку і визнали за ними такі самі права, які мали англійські колоністи.
— То, видно, неабиякі хлопці були, ці смолярі! — буркнув Вільям.
— У цей час мій прадід Ян одружився з англійкою, яка прибула з Англії до колонії, і це одруження через два роки прямо-таки врятувало йому життя. Було це так. Коли його дружина чекала дитини, прадід забрав її з лісів до Джеймстоуна, щоб вона мала всі вигоди під час пологів. Саме в цей час віргінські індійці підняли велике повстання, до пня вирізуючи у лісових селищах майже всіх колоністів, в тому числі і більшість поляків. Тільки місто Джеймстоун, вчасно попереджене, змогло захиститись і врятувало своїх мешканців од загибелі.
Про дідуся Мартина, який народився саме в цей час, я мало що можу сказати; хіба тільки те, що жив він, як поселенець, у лісах, одружився також з англійкою і мав кілька дітей, з яких Томаш, що народився в 1656 році, був моїм батьком. Коли батькові було вже років двадцять, неспокійні індійці з берегів річки Сусквеганни стали загрозою для білих поселенців. Тоді якийсь Бекон, піонер прикордонної віргінської зони, скликав проти них загони добровольців, які геть винищили індійців. Одним з перших добровольців став мій батько. Про Бекона йшла така слава, що прихильники з усієї Віргінії поспішали в його загони.
У ті часи Віргінією правили великі пани та багатії, яким належала майже вся земля та інші багатства. На чолі їх став присланий з Англії губернатор колонії, лорд Берклей, тиран і мучитель народу. Бачачи, що навколо Бекона згуртовуються дедалі більші маси незадоволених, лорд Берклей ударив своїм військом в тил прикордонних загонів саме в той час, коли вони все ще розправлялися з індійцями.
Але сила руху добровольців була непоборна. Загони Бекона повернулись тепер проти військ губернатора і проти власників маєтків. Спалахнула кривава громадянська війна, під час якої непереможні загони добровольців били ворога в кожній сутичці, аж доки не притиснули його до самого узбережжя.
І ось саме тоді Бекон загинув. Це був смертельний удар для руху повстанців. Берклей скористався з безладдя та переполоху в рядах добровольців і почав їх громити. Сила поселенців була зламана, вони зазнали поразки. Переможці скаженіли, караючи повстанців вогнем, мечем і шибеницею. У лютій злобі вони безжалісним чоботом розтоптали зародок незалежної Віргінії. Це був 1677 рік.