Арнак закінчив розповідь. Втупив у мене проникливий погляд; було ясно, що він аж ніяк не вважає себе винуватцем. Через хвилину запитав мене голосом, у якому звучала горда, майже визивна нота:
— Ти дивуєшся, що ми його вбили?
Здивований сповненою почуттям власної гідності поведінкою цього двадцятирічного індійця, я перебирав у думці все пережите з ним. Цей юнак перекреслював усі мої поняття про червоношкірих, що були у мене досі, поняття збиті, заяложені, поверхові і — аж прикро признатись — дуже помилкові. А я, наївний, хотів зробити собі з нього другого П'ятницю, якогось покірного ангела в особі дикуна, що живе єдиним щастям — можливістю служити, мов вірний раб, своєму білому панові. О, смішний, наївний Яне!
Не діждавшись моєї відповіді, Арнак знову спитав:
— А чи ти, пане, на нашому місці не зробив би так само?
— Звичайно, — буркнув я.
Я ж не забув про те, що на каперському кораблі сам виношував намір убити капітана під час бурі, вважаючи це за обов'язковий акт самозахисту.
Кукурудза на полі вже дозрівала. На другий день після подорожі на південну і західну частини острова ми почали збирати урожай. На малесенькому полі небагато було роботи. Протягом одного неповного дня ми позрізали качани й обібрали з них зерна. Назбиралась чималенька купа, мішка, мабуть, півтора зерна, яке ми висушили і потім помістили в кількох кошиках.
Можна собі уявити, якими смачними здавалися нам перші коржики, спечені з розтертої на борошно кукурудзи. Ми їли їх з жовтими фруктами, «райськими яблуками» і з жареним м'ясом черепахи, і ця їжа здавалася нам королівським делікатесом, хоч припускаю, що вибагливий кухар охочіше викинув би її собакам, ніж подав би людям до столу. Але ми на безлюдному острові були невибагливі і, маючи в цей період чудове здоров'я, їли все, що тільки придавало нам сили.
Через три чи чотири дні мені довелося пережити таке збудження, якого я ще не зазнав на цьому острові, якщо не брати до уваги тієї ночі, коли зненацька застав Арнака біля заячої ями і взяв його в полон.
Втрьох ми пішли по кокосові горіхи, що росли приблизно за милю на північ від нашого узбережжя. Хлопці вилазили на пальми і зривали плоди, я стояв унизу. Випадково кинувши погляд на відкрите море, я остовпів. Там, на віддалі якихось чотирьох-п'яти миль од нас, ішов великий корабель. Під промінням ранкового сонця ясніли білі паруси. У першу мить я подумав, що то марення.
— Арнак! Вагура! — гукнув я, показуючи їм судно. Хвиля радісного піднесення залила мені серце. Та я давно вже передбачав таку можливість і одразу ж зрозумів, що робити:
— До печери! — крикнув я товаришам і щосили побіг уперед.
Вогнище, залишене після сніданку, ще жевріло. Я легко роздув полум'я і докинув сухих гілок. Індійці прийшли за мною, але трошки пізніше. Очевидно, не дуже поспішали.
— На гору! — крикнув я. — Візьміть палива, скільки зможете притягнути!
Схопивши палаючу головешку, почав спинатися на гору. Гора, біля підніжжя якої була печера, піднімалась приблизно на триста футів над рівнем моря. Коли я, задихавшись і геть спотівши, добрався до вершини, головешка ще не погасла.
Поблизу скрізь — на схилах і на самій вершині гори — росли кущі. Я наламав з них купу гілля і розпалив вогнище. Розгорілося великим полум'ям, але диму давало мало, бо кущі були сухі, голі, всипані тільки колючками.
З гори перед нашими очима відкривався значно ширший краєвид. Судно виднілося на морі, мов на долоні. Йшло під повними парусами зі сходу прямо в бік великого острова, контури якого вимальовувались на півночі. Мені пригадалася розмова з молодими індійцями про острів Маргарита і наші припущення, що земля, яка видніється на півночі, і є цей острів. Тепер напрям руху судна немов підтверджував тодішні здогади. Невже ж то справді була Маргарита?
Треба було швидко підживити вогонь сирішим деревом, щоб дим став густіший. Я оглянув підніжжя гори, де копались хлопці. Помітив їх, коли вони поволі піднімалися по схилу гори.
— Гей, швидше! — гукнув я.
Вони зовсім не прискорили ходи. Я крикнув ще раз. Тоді, здивований, помітив, що індійці не несли знизу дров, як я їм казав, а в руках у них були — чи, може, я недобачав? — були тільки луки і стріли. От неслухняні шмаркачі! Ну, заслужили ж вони прочухана і матимуть його!
Коли наблизились, мене здивував їх завзятий вираз обличчя.
Підійшли на кільканадцять кроків, зупинилися.
— Пане! — одізвався Арнак похмуро і з викликом, рішучим голосом. — Ми не хочемо, щоб був вогонь!
Мене ніби водою облило.