— Арнак, що ти говориш?.. То нас же не помітять!
— І не повинні помітити!
— Чи ти з глузду з'їхав?
— Ні, пане!.. Вогню не буде!
Я онімів. Запанувала мовчанка. Тільки тріск згасаючого вогнища порушував тишу. Я не розумів завзяття індійця. Втупивши в нього караючий погляд, я підходив до хлопців.
— Пане! — скрикнув Арнак поспішно. — Прошу, не підходь до нас!
Луки тримали натягнуті, хоч стріли були скеровані до землі.
Незважаючи на їх слова і луки, я йшов далі. Вони почали відступати. Уникали сутички.
— Що вам вдарило в голови? Кажіть же, хай вас чорт візьме! — наказав я суворо.
— Не хочемо бути рабами! — заявив Арнак.
— Не будете! Ніхто вам цього не накине!
— Помиляєшся, пане! То лихі люди! — вказав очима на судно. — Вони заберуть нас у неволю.
— Ти так переконаний у цьому?
— Так, пане. Це, напевно, іспанський корабель.
— А якщо інший? Англійський, голландський? Арнак не відповів ні слова, тільки сумно похитав головою в знак того, що це все одно.
Хлопець мав рацію і орієнтувався правильно. Наука його життя не пройшла марно. Сюди, на багаті води Карібського моря, всі європейські морські держави посилали темних людців. Тут творили історію і здобували острови для своїх держав пірати, а також люди з піратськими характерами і звичаями. Тут невпинно точилася між цими людьми бандитська війна, в якій один намагався вирвати в іншого здобич, захоплену силою кулака. Зате всі вони разом переслідували індійців, вважаючи їх за тварин, яких треба грабувати, нищити або захоплювати в неволю. Матрос Вільям не раз мені розповідав про це і про різні вчинки наших англійських земляків, настільки жахливі, що аж кров стигла в жилах.
Побачивши після стількох місяців перший знак з цивілізованого світу, я оп'янів від несподіваної радості і не замислювався над тим, що він віщував — добре чи лихе. Для моїх товаришів це, безсумнівно, був недобрий провісник, та й для мене навряд чи добрий. Дуже можливо, що там були іспанці — на це вказували всі ознаки, — а яка нужденна доля мене чекала б, якби я потрапив до рук іспанців, хоч мені вдалося б навіть приховати, що я плавав на каперському кораблі! Англійці й іспанці, як відомо, вже багато поколінь були суперниками на цих водах і палали страшенною ненавистю одні до одних.
— Добре! Не буде вогню! — вирішив я на щиру радість товаришів і ногою розкидав рештки вогнища.
Сходячи з гори, я подумав про дивну рішучість, я сказав би навіть більше: непохитність хлопців. Може, це був результат виключно суворої школи життя?
Після стількох тижнів мирного співжиття це була перша неприємна незгода, виразно неприязна сутичка, а можна ж було інакше поставити справу і вирішити все добре, не вдаючись до насильства. Ще по дорозі до печери, я сказав їм від усього серця:
— Недобре, хлопці! Так друзі не роблять! Індійці занепокоєно глянули на мене.
— Якщо у вас є щось на думці, — казав я, — то прийдіть до мене і розкажіть по-людськи, щиро, по-дружньому… — Потім додав з докором: — А луки заховайте на ворогів!
Коричньове обличчя Арнака почервоніло, Вагура зітхнув:
— Це правда, пане, — сказав Арнак.
— Це правда, пане! — мов ехо, повторив за ним молодший товариш.
Аж до пізнього вечора ми стежили за кораблем. Ішов, безсумнівно, до острова на півночі. Значить, то все-таки Маргарита? У індійців уже не було відносно цього ніяких сумнівів. Сама думка про це викликала в них тривогу: адже то був острів злих людей, жорстоких мисливців за перлами й індійцями.
Наступного дня судна вже не видно було. Пустинне знову море шуміло, б'ючи хвилями в наш острів.
Поява судна в наших водах мала свою й добру сторону. Я зрозумів, що сподіватись на допомогу від людей з моря не можна: тут нас могла чекати непевна і сумна доля, отже, попередній план — власними силами добратися до материка — виявлялося, був найдоцільнішим.
Охоче, із запалом узялись ми до праці. Йшлося насамперед про те, щоб спорудити легкий, міцний і разом з тим повороткий пліт, яким легко було б управляти. Маючи єдине знаряддя — мисливський ніж, ми не думали зрубувати дерева, та це, зрештою, і непотрібно було. Ми шукали обмерлих і сухих стовбурів, але таких, які ще стояли, бо ті, що лежали на землі, швидко зашивалися. Ми збирали будівельний матеріал поблизу струмка, в глибині острова, де ліс був найгустіший і звідки під час приливу нам вдалося без труднощів сплавляти струмочком менші стовбури до моря. Тут ми зробили свою «корабельню».
Коли ми зібрали достатній запас стовбурів, хлопці почали зносити ліани, породи яких вони чудово знали. Довге лико з цих рослин, яким ми зв'язували між собою стовбури, і в воді протягом довгого часу зберігало свою міцність, мов конопляні вірьовки.