— Моє плем'я не полює на них, — відповів Арнак серйозно. — Моє плем'я боїться їх і вважає за божества… Ми приносимо їм жертви…
— Людьми?
— Ні, пане, якого-небудь собаку, коли він здохне, або частину дичини, якщо багато вполюємо…
— А чи допоможете ви мені вбити цього ягуара?
— Так, пане, допоможемо.
— Не боїтесь божества?
— Ні, ми вже не віримо в такі божества…
Я зацікавлено глянув на хлопців. Ніколи до цього часу нам не доводилося розмовляти про їх релігійні вірування. Може, чотирилітня неволя й ознайомлення з широким світом мали хоч той позитивний вплив, що розвіяли їх забобони?
— І ніхто з вашого племені не полював на ягуарів, зовсім ніхто? — допитувався я.
Виявилося, що одному чаклунові для його обрядів потрібні були шкури, кістки та ікла ягуарів, але сам він не полював. Наказував воїнам племені копати глибокі ями-пастки і прив'язував біля них для принади живого собаку. З'являючись поблизу, ягуари часом падали в ями, з яких не могли вибратися. Тоді чаклун убивав їх списом.
— А ти, Арнак, копав такі ями?
— Копав, пане.
— Значить, вирішено. Спробуємо.
Думка викопати яму-пастку здалася нам чудовою. Для принади ми мали рештки зайчиків, пастку ж можна було зробити, поглибивши яму, де досі жили зайчики. Було в нас і кілька лопат з панцирів черепах.
Не відкладаючи, ми взялися до роботи. Яма для зайчиків була завглибшки в півтори людини. Треба було поглибити її майже в три рази, причому так, щоб вона була схожа на лійку, звужену донизу. Якби ягуар впав у таку яму, то глибока і тісна з самого низу діра заважала б йому рухатись.
Змінюючи один одного, ми працювали без відпочинку майже цілий день. Спочатку копати було легко, але незабаром місця в ямі залишилося стільки, що копати міг тільки один чоловік.
Двоє ж, стоячи на поверхні землі, за допомогою ліан витягували в кошику викопаний пісок. Вагура, як найслабший з нас трьох, працював тільки на верху.
Десь після обіду ми вже майже закінчили роботу. Справжнє провалля розкривалося перед нами. Воно було таке глибоке, що на перший погляд здавалося бездонним. Сповнені надії, так само як і завзяття, ми з задоволенням дивилися в глибоку яму, знаючи, що, провалившись туди, не скоро виберешся.
Ми прикрили зверху яму гіллям, на ньому поклали викопані з землі рештки зайчиків — це забрало у нас небагато часу. Потім ще назбирали про запас палива, щоб на випадок якихось нічних подій у нас було світло, — і на цьому закінчили приготування.
Приблизно за годину перед заходом сонця Вагура побіг у гущавину, щоб оглянути поставлені на зайчиків сильця. Він тільки вийшов і одразу ж прибіг задиханий, посинілий від переляку, з очима, мов у божевільного.
— Він!.. — ледве видавив. — Він заступив мені дорогу… Женеться за мною… Тікайте.
І хлопець помчав до печери. Ми вхопили зброю і стали поблизу укриття. Справді, менше ніж за сто кроків од галявини, в чагарнику, майнула довга жовтувата фігура звіра. Зустріч з грізним хижаком була б надто небезпечна. Ми визнали свою поразку і сховалися в печері.
— Якщо й далі так піде, — зауважив я, — то це погано закінчиться… Він ще завидна полює на нас!
Ми розраховували, що ягуар вискочить на галявину і, спокусившись виставленою принадою, потрапить у пастку. Але не з'явився.
Не виходячи вже цього вечора надвір, ми повечеряли, сидячи в темній печері, і забарикадувалися камінням. Разом з нами були папуги.
Ми пильнували по черзі. Десь запівніч, коли настала моя черга, навколо все ще було тихо і спокійно. Минулої ночі в цей час у нас давно вже був грізний гість.
«Може, не прийде?» думав я.
Після двогодинного чергування я розбудив Арнака. Ледве ліг на підстилку й одразу ж заснув, мов убитий, зморений після цілого дня праці та двох недоспаних ночей.
Зненацька мене розбудив якийсь незвичайний звук, немовби глухий рев. Індійці теж схопилися.
— Він! — шепнув Арнак.
Ми прислухались і напружили зір. Небо на сході вже синіло, провіщаючи близький світанок. На галявині і в чорних кущах за нею було тихо, до нас долинав лише звичайний шум і дзижчання тропічних нічних комах.
Раптом з боку пастки — голосне шарудіння і люте муркотіння! Ясно: ягуар впав у яму. Приголомшений, якусь хвилину сидів тихо, а тепер почав борсатися. — Виходьмо! — закричав я здавленим голосом. Ми тихенько відсунули каміння з печери, взяли зброю, вийшли. Крадучись, обережно підійшли до краю ями. Нічна темрява все ще оповивала природу, тому ми остерігалися, щоб, якось невдало ставши, не впасти самим.
Яма була покрита гіллям, тільки в одному місці виднілася діра, куди впав хижак. Видно, звір почув, що ми підійшли, і причаївся.