Їжі у нас було досить, незважаючи на те, що один тільки Вагура ходив до лісу. Природа в необмеженій кількості давала нам фрукти, горіхи, овочі і корені. Зайчиків, правда, ставало все менше; здається, в нашій частині острова ми виловили їх. Взагалі з м'ясом у нас було сутужно, але ми якось обходилися без нього. Іти по черепах на західну сторону острова було далеко, а багате колись місце виведення їх на півночі було все ще пусте — Вагура переконався в цьому. Мабуть, ще не настав період парування.
Коли я отак цілими тижнями спочивав, змушений до бездіяльності, в голові моїй спливали дивні думки. Дивлячись на заклопотаного Вагуру, без допомоги якого я загинув би з голоду, часто розмовляючи з Арнаком про його рідне плем'я, я переживав у собі великі зміни. Тануло в мені колишнє недоречне упередження до індійців.
Тепер я починав розуміти правду: як же я помилявся! Помилялися віргінці і помилялись пуритани Нової Англії, коли ганебно виганяли тубільців з їх земель, обливали їх брудом презирства і ненависті для фальшивого спокою власного сумління. Лежачи поранений на цьому безлюдному острові, я ясно, немовби у світлі блискавки, побачив правду далеких речей. Побачив заплутаний зв'язок між ненажерливістю грабіжників і їх несправедливими судженнями про пограбованих.
Вже багато тижнів тому я помітив, що обидва мої товариші — це зовсім не бездумні істоти. Докладніше і ближче приглядаючись до них, я відкрив у них ті самі риси, які характерні для нас, європейців. Молоді індійці переживали так само, як і я, у них були такі самі клопоти і втіхи, вони здатні були ненавидіти неправду і любити ті позитивні риси, які і в нас вважаються ознаками, гідними пошани.
Колись я хотів зробити з них своїх П'ятниць, щоб вони мені вірно служили. Яка ж то з мого боку була помилка! Вони повстали проти моїх спроб, не хотіли бути слугами, не підкорялись, але коли настала година тяжких випробувань, без роздуму, немов найкращі друзі, рятували мені життя, самі наражаючись на небезпеку. Мені ставало соромно, що до цього часу в житті я так несправедливо оцінював індійців, і огортав жаль до моїх англійських земляків там, на півночі. З кожним днем я все виразніше розумів, яку кривду несли колонізатори тубільцям. Твердо вирішив, що, повернувшись колись до цивілізованих людей, я відкриватиму їм очі і намагатимусь зворушити їх сумління трагічною і незаслуженою долею індійців. Я вирішив у майбутньому поглибити свої знання, оволодіти письменницькою майстерністю для того, щоб описати всі мої теперішні переживання і показати моїх коричньових товаришів у світлі правди, якої вони заслуговували.
Арнак одужав значно швидше, ніж я. Часто ходив тепер з Вагурою добувати їжу, але при цьому не забував і про найневідкладнішу справу: про пліт. Ще так багато треба було зробити! І весла, і парус, і корму, і вилоподібні кочети до весел, не кажучи вже про сам пліт. Отже, невідкладної роботи була сила-силенна.
Одна турбота не виходила мені з голови. Зазнавши біди з ягуаром, я волів тепер готувати сани з літа. Одного дня, почувши себе краще, я покликав хлопців і розпочав розмову на тему, якої ми вже торкалися колись під час пригоди з ягуаром.
— Якби на час нападу ягуара у нас були отруйні стріли, — сказав я, — то як легко ми могли б подолати звіра!
— Це правда, пане! — підтвердили індійці.
— А ще невідомо, що нас чекає! — вів я далі. — Доберемося на материк. А там нас підстерігатиме не одна небезпека. Мусимо зробити отруйні стріли! Чим швидше, тим краще!
— То інші роботи відкласти? — спитав Арнак.
— Може навіть відкласти. Ви казали, що отруту треба варити протягом кількох днів, доки вона набере сили. Можна варити і при цьому робити щось інше.
— Можна, пане.
Збиралися йти. Я затримав їх. Мав до них ще одну справу. Глянув щиро їм в очі. Спільна доля, спільні злигодні і особливо недавня боротьба з ягуаром дуже зблизили нас між собою.
— Послухайте! Чому ви до мене говорите завжди так: «Можна, пане; ні, пане; так, пане». Не кажіть так. Ми ж товариші, і перестаньте ви з цим «паном».
Для них це була несподіванка. Арнак, збентежений, не знав, що робити з руками, в яких тримав незакінчене весло. Обличчя його почервоніло.
— То що, згода? — спитав я.
— Так… пане! — відповів несміливо і, помітивши свою помилку, засміявся.
— Яне, Яне! — вигукнув я, погрожуючи жартома пальцем.
Вагура став поміж нами і, вказуючи по черзі на нас пальцем, немовби представляючи, називав імена:
— Вагура, Арнак, Ян!.. Ян, Арнак, Вагура!..