— За релігійним обрядом?
— Так, Яне! Ми вірили, що відвага ворога перейде до переможця, якщо він з'їсть серце чи іншу частину тіла вбитого…
На третій день умови були сприятливі. Спокійне море, лагідний північний вітер. Через годину після сходу сонця ми зіпхнули навантажений пліт на глибшу воду і зайняли на ньому визначені для кожного місця. Невеликий парус із сплетених ліан, прикріплений упоперек плота, добре схоплював вітер. Біля весла з лівого боку сидів я, з правого — Арнак, на кормі — Вагура.
Ми мало веслували — вітер чудово підганяв нас. За десять хвилин ми відійшли од берега на добру чверть милі. Все йшло гладко, легкі хвилі плескали об край плоту.
Знов охопило мене хвилювання, коли я востаннє кинув погляд на берег, розрізняючи близькі серцю закутки: гору з печерою, знайомі смуги гущавини, мілке гирло річки, окремі пальми — все те, що я протягом довгого часу бачив з іншого боку, з суші.
— Цікаво, — обізвався я, — чи має цей острів якусь назву?
— Думаю, що має, — відповів Арнак.
— А може, й ні. Подумай, Арнак, — він же безлюдний, ніяких навіть давніх ознак людської присутності ми на ньому не помітили, і мені здасться, що ми — перші люди, які тут поселилися.
— Мабуть, так, Яне.
— У зв'язку з тим, Арнак, назовімо якось цей острів! Але як?.. Уже знаю: Островом Робінзона. Байдуже, існував Робінзон чи ні, байдуже, що він ніколи не був на цьому острові, я ж на ньому жив, мов Робінзон на відлюдді. Я часто згадував тут книжку про цього бідолаху… Так, це буде наш острів Робінзона!.. Згодні ви, Арнак, Вагура?
— Згодні, Яне!
За годину ми вже одпливли від острова так далеко, що береги його, рослинність, а також гора повилися легким серпанком, який надавав усьому одноманітного синюватого кольору. Вітерець, спочатку енергійний, в міру входу в море, на жаль, втрачав свою силу і нарешті зовсім стих. Ми взялися за весла. За кілька годин завзятого веслування пройшли, мабуть, третину дороги. Попереду виразно виднілися контури берегів, до яких ми прямували.
Море було настільки спокійне, що місцями нагадувало гладінь велетенського озера. Але, вийшовши приблизно на середину протоки, ми помітили менше ніж за півмилі поперед себе смугу моря, вкриту якимись зморшками, немовби численними дрібними хвилями. Це місце відрізнялося від решти поверхні густим темносинім кольором. Індійці були занепокоєні.
— Невже там віє вітерець? — вказав я перед собою.
— Ні, Яне, то не вітерець, — відповів Арнак, — То течія. Ми знаємо її.
— Значить, незабаром почнеться забава?
— Ой, почнеться!
Ми підкріпилися кукурудзяними перепічками і солодкими жовтими фруктами, нашими «райськими яблуками».
На веслах сиділи, як і раніше. Я біля лівого весла, бо з мого боку треба було дужче налягати, щоб протистояти силі течії, Арнак біля правого, Вагура позаду на кормі. Зрозуміло, то ми, гребці, сиділи спиною вперед, отже, небагато знали, що діється за нами, але незабаром по веслах відчули якісь зміни. Течія води немовби притримувала їх невидимими лапами, гребти треба було дужче, та й Вагура твердіше ставив кермо, щоб не збитися з курсу: ми входили в течію.
Течія йшла немовби широкою на кілька миль річкою зі сходу на захід, уздовж землі, яку ми вважали за материк. Чим далі ми входили в її вир, тим сильнішою вона ставала. Вода з голосним булькотінням билась об стовбури плоту. Ми не змогли утриматись на визначеному курсі, незважаючи на надлюдські зусилля. Течія не тільки збивала нас убік, на захід, але, крім усього, обкрутила пліт раз і другий, немов жартуючи з ним.
— Це нічого! — вигукнув я до товаришів, витягуючи на мить весла з води. — Не тратьмо даремно сил. Що ж з того, якщо течія на кілька миль відкине нас на захід? Мірно, терпляче веслуймо в напрямі до материка, і остаточно проб'ємось поволі крізь цю диявольську течію…
— А чи витримає пліт? — запитав Вагура, з недовір'ям дивлячись на стовбури. — Як тріщить!
Справді тріщав. Натиск вирів, які налітали один на одного створював серйозну небезпеку. Пліт міг розпастись, і нічим було цьому зарадити. Ліани для зв'язування стовбурів ми вибирали якнайміцніші, і вони поки що тримали непогано. Можна було вірити, що витримають до кінця.
Неповороткий пліт став нарешті іграшкою морських вирів, які шарпали його з усіх боків. Коли ніс його був спрямований до материка, ми веслували щосили, щоб хоч трошки наблизити його до мети. Це була важка праця, бо течія — поривчаста, але я чомусь ні на хвилину не втрачав надії.