— Ах, Яне! — відповів Арнак. — Той, що купається, дуже схожий на Манаурі.
— А хто такий Манаурі?
— Манаурі — це брат матері Вагури, один з вождів нашого племені.
— Значить, ваш близький родич!
— Ми не впевнені, чи це він. Мені здається, що він, але Вагура сумнівається… Чотири роки ми не бачили його. Міг змінитися, сам розумієш!..
— То не Манаурі! — рішуче запевнив Вагура.
— А я думаю, що Манаурі! Певно, що Манаурі! — наполягав Арнак.
Я звелів їм втихомиритись і сказав:
— Дуже важливо впевнитись у цьому. Сховайтесь у хащі і підійдіть до нього ще на сто кроків, он туди, до густих кущів! Може, тоді впізнаєте.
Кинулися з підзорною трубою в нетрі і якомога швидше попрямували до струмка. Жваво мчали, але допомогло це мало. Не встигли відбігти, як індієць вийшов із води, повернувшись до нас спиною, надів сорочку і підійшов до своїх.
Коли я добрався до хлопців, вони все ще були схвильовані і не знали, що думати про людину, яка купалась.
У гущавині кактусів ми нахилились один до одного і, пильно стежачи за чужим табором, почали радитися, що робити далі. Треба було вжити якихось рішучих заходів, бо прибулі, як про те свідчила їх поведінка, не мали наміру найближчим часом залишити острів.
Я вже давно ввів звичай перед кожним важливим кроком проводити спільні наради. Слід було вислухати думку хлопців — адже ми складали єдину братську сім'ю, а крім того, це довір'я до юнаків страшенно їм подобалося. Зрештою вони повністю заслуговували на нього: адже я неодноразово з успіхом використовував влучні і слушні зауваження їх, особливо Арнака.
Отож ми разом вирішили тепер, що краще відкрито показатися прибулим, перш ніж вони виявлять нашу присутність і задумають по підношенню до нас щось вороже. Здавалися нам не страшними, може навіть потребували нашої допомоги, може, й нам придалася б їх допомога — у них же було три човни.
Зібравшись виходити з густих кущів, я відклав свою легку рушницю на землю, щоб не лякати людей. Мені досить було пістолета, який, наполовину схований, стирчав за поясом.
— А ми теж підемо без рушниць? — спитав Арнак.
— Ви зовсім не підете!
— Що? Що ти говориш, Яче? Чому не підемо? — хотіли опиратися хлопці.
Я дивився на них з дещо глузливою посмішкою; це дуже збентежило і охолодило їх.
— Видно, — сказав я за хвилину, — що ви в пущі давно вже відвикли од життя… Треба сподіватись, що перед нами — приятелі, але поки що хто може ручитись за це? А що коли їм стукне в голову якась дурна думка? В лісі кожна чужа людина підозріла, і ніколи не слід відкривати всіх карт з самого початку.
— Яне, а що це означає — відкривати карти?
— Не слід показувати всіх своїх сил. Отже, вийду тільки я, — побачимо, як вони поводитимуться. Ви, моє військо, залишитесь у схованці, доки я не подам виразного знака. Краще, коли про вас вони нічого не знатимуть, хоч би це мало тривати багато годин… Зрозуміли? Ви, по суті — мій прихований резерв… Ну, іду!
Щоб не виказати схованки Арнака і Вагури, я відійшов густими кущами на добру чверть милі і тільки по тім вийшов на берег моря. Повільно, немовби прогулюючись, я йшов у напрямку табору. Спочатку переді мною були кокосові пальми, стовбури яких закривали мене від очей прибулих. Потім я вийшов на рівне відкрите місце. Але, видно, в таборі нікого з цього боку не сподівались, бо я пройшов частину дороги і був уже близько від струмка, коли нарешті мене помітили.
Зчинився переполох, якого не описати! Жінки з криком кинулися тікати. Бігли до чагарника, хапали по дорозі дітей. Чоловіки, побачивши тільки одного мене, не втекли, але кинулися до зброї. Одні схопили ножі, інші палиці, і кожен, мов остовпілий, залишався на своєму місці, пожираючи мене палаючим поглядом. Після метушні першої хвилини запанувала зловісна тиша.
Як і раніше, не прискорюючи і не уповільнюючи ходи, я йшов далі, аж поки не дійшов до гирла струмка. Від найближчих чоловіків мене відділяло не більше, ніж тридцять, сорок кроків.
День був надзвичайно тихий, безвітряний. Поверхня струмка навіть недалеко від гирла була гладенька. Я дійшов до його берега і, шукаючи, де б можна було перейти, глянув на воду; побачив свій відбиток. Неголена з минулого року борода виросла, мов буйний ліс, навколо нижньої щелепи, а довге волосся, немов у лева грива, звисало на шию. Аж злякався трохи самого себе, більш схожого на людоїда, ніж на християнина.
Зробивши приязний рух руками, я голосно привітав чоловіків:
— Welcome! Здрастуйте!
Звичайно, я говорив по-англійськи, бо знав, як відомо, тільки цю мову.
Вони навіть не ворухнулися.