На щастя, все склалось добре. Хлопці чудово зрозуміли, що відбувається. Вискочили із сховища, не тільки грізно вимахуючи легкими рушницями, але й з таким жахливим криком, що могли б нагнати страху і на численнішого противника. Коли я добіг до них, Арнак кинув мені в руки приготовану для мене рушницю і крикнув:
— Їх уже немає! Відступили!
І справді, вже тільки показавши рушницю, хлопці як слід виконали своє завдання: у моїх переслідувачів відпало бажання до дальшої авантюри. Ховаючись в заростях, вони втекли.
— Тікаймо звідси. Швидко! — шепнув я хлопцям.
— Ти думаєш, що вони гнатимуться за нами? — запитав Арнак.
— Зараз, мабуть, ні. Але коли опам'ятаються, то хто знає… В усякому разі нам треба зникнути з їх очей!
Петляючи і затираючи, наскільки це було можливо, за собою сліди, ми повернулися до печери. Сонце стояло на половині дороги між півднем і вечором. Того дня ми не чекали неприємних відвідин.
Ми добре пополуднували, і я заходився гострити на камені свій мисливський ніж. Це заняття і та старанність, з якою я його виконував, здалися хлопцям настільки чудними, що вони спочатку придивлялися з недовір'ям, потім запитливо переглянулись між собою, і нарешті Вагура не витримав — запитав мене насмішкувато:
— Кого це ти хочеш зарізати таким гострим ножем?
— Себе.
Замовк. А за хвилину, вказуючи на своє горло і роблячи рух, ніби він перерізує його, пирхнув:
— Тут?
— Угадав, мудрець! Тут!
— Ти хочеш позбавити себе життя? — Ні, тільки бороди.
— А-а-а…
Індійці пирснули веселим сміхом. Я ще ніколи не бачив їх у такому чудовому настрої.
Навіть завжди похмурий Арнак майже розвеселився. Вони знали, що протягом кількох найближчих годин, незалежно від злої чи доброї волі великого негра, вони зустрінуться з своїм земляком Манаурі, і це сповнювало їх такої радості.
Нагостривши ніж, я знайшов дві підхожі дошки, і ми всі три пішли до річки. Я змазав волосся заячим жиром, щоб воно було м'якше, а потім, вкладаючи його поміж дошками, звелів зрізати якнайближче до шкіри.
— Ти будеш не такий красивий! — з удаваною турботою застеріг Вагура. — Будеш менше схожий на тигра!
— Зате їм більше подобатиметься! — оцінив Арнак.
— Кому?
— Ну, тим жінкам. Хіба ти не бачив їх? Глузували шибеники з мене і мого терпіння. Адже ніж, хоч і гострий, — не бритва, він більше виривав волосся, ніж різав. Після буйної колись бороди, від якої лишилися тільки жалюгідні рештки, дійшла черга і до волосся на голові. Щось там іще залишилось, але шия виглянула на світ божий. Глянувши після цієї операції на свій відбиток у воді, я побачив, що тепер у мене більш людський вигляд.
Цілком зрозуміло, що до своєї домівки ми прийшли не тільки для того, щоб пополуднувати і зрізати мені волосся. Йшлося про те, щоб на випадок нападу під час нашої відсутності сховати всі найважливіші речі. Отож обидва плоти ми перетягнули в такий закуток, де густі кущі, немов балдахін, звисали над річкою. Запасну зброю ми закопали в кутку печери під купою сіна. Що змогли — сховали в навколишніх заростях; ми навіть прив'язали там у сховищі кілька великих живих черепах, які були в нашому господарстві.
Заспокоєні тим, що досить надійно сховали своє рухоме майно, ми знову вирушили до табору. Дійшли туди, коли саме заходило сонце. Поки було видно, уважно оглядали гущавину поблизу нашої зупинки, щоб уникнути засади. Але все було в порядку, в гущавині ніхто не сидів, прибулі стояли на старому місці, по той бік гирла струмка.
На цей раз я з двома легкими рушницями під рукою залишився в сховищі, а товариші пішли до табору. Взяли з собою рушниці, щоб ті бачили, що ми озброєні, але обидві ці рушниці були зіпсовані і до того ж не заряджені: якби у хлопців насильно відібрали зброю, то вона б однаково не пригодилася ворогам.
Перед відходом я ще раз дав своїм молодим друзям останні вказівки, немов батько в хвилини прощання:
— Отже, ідіть і поговоріть з Манаурі! Нізащо в світі не проговоріться нікому, скільки тут нас. Навіть Манаурі цього поки що не повинен знати.
— А якщо вони запитають про це?
— Скажіть, що я суворо заборонив вам говорити — та й годі! Не відкривайте також, скільки у вас зброї!.. Переконайте і Манаурі, і того велетня, що я людина не тільки чесна, але й доброзичлива як до індійців, так і до негрів, і з радістю допоможу, якщо вони потребуватимуть моєї допомоги.