— Авжеж.
— І не бояться погоні?
— Є різні думки. Вони втекли вночі, ніхто їх не бачив. До того часу погоні не помітили. Сподіваються, що так буде й далі і вони цілі допливуть до материка.
— А чи знають вони про течію?
— Ми про це не говорили.
Не бажаючи створити враження смішного вояки, який ходить з двома рушницями, я взяв з собою лише одну, перевісивши її через плече, а другу залишив, приставивши до кокосової пальми. Ніхто цього не помітив: над струмком стояла густа темрява. Я перебрів через воду, яка досягала тут до литок, і пішов прямо до вогнища, біля якого стояли старшини.
— Buena noche! Доброго вечора! — привітав мене Манаурі.
— Buena noche! — відповів я і, підійшовши, подав йому руку.
Ми міцно потиснули один одному руки. Це був чоловік близько сорока років, із спокійним, розумним виразом обличчя, яке одразу викликало довір'я. На його посмішку я теж відповів посмішкою.
Навколо вогнища стояло кілька чоловіків індійців і негрів. Я по черзі підходив до кожного з них і вітався, подаючи руку. Великий негр, що стояв трохи осторонь, хотів нишком відійти, але я поспішив до нього і, простягуючи руку, сказав:
— Buena noche, amigo!
Всі дивилися на нас, і йому було незручно не подати мені руки. Ледве доторкнувся. Дивився при цьому вниз, на землю, і виглядав, як та надута сова. На його обличчі був вираз неабиякої прозорливості, якоїсь визивної гордості і разом з тим дикого завзяття. Коли б не похмурість, то в його рисах можна було б помітити щось привабливе. Здивований, я відзначив, що велетень порівняно молодий — йому було щонайбільше років двадцять п'ять, отже, був трохи молодший від мене.
— Amigos! — одізвався я до присутніх і зразу ж перейшов на англійську мову. — Amigos! Як людина, що потерпіла аварію корабля і з минулого року живе на цьому острові, я сердечно вітаю вас. Запевняю, що допоможу вам усім, чим тільки зможу, щоб ви знову були зовсім вільні…
Ця промова до всіх присутніх у таборі завдавала неабиякого клопоту, бо спочатку Арнак перекладав мою англійську мову на аравакську, а Манаурі потім — з аравакської на іспанську. Шлях, отже, не прямий, але вів до мети.
Слухаючи мої слова, індійці не приховували своєї радості, Манаурі ж висловив мені подяку і заявив, що добиватимемось цієї волі, — адже, як сказав йому Арнак, я теж думаю добратися до материка, а оскільки я людина досвідчена і знаю острів, то вони охоче прислухатимуться до моїх вказівок та порад.
Тоді вперед вискочив негр-велетень. Він аж трусився весь, очі його метали блискавки гніву.
— Люди! — вигукнув він. — Невже ви втратили розум?! Хіба не бачите, що це білий? Чи ж був коли-небудь білий вам другом?
— Заспокойся, Матео! — лагідним голосом стримував його Манаурі.
— Невже у вас така коротка пам'ять, курячі ви голови? — сердився невгамовним негр. — Чи ви вже забули ті кривди, яких зазнали від цих звірів у білій шкурі? Хто нам на все життя випалив на щоках клеймо рабів?.. Хто нам аж до кісток пошматував спини?.. І ви хочете йому довіритись?.. Ви, дурні, ще й вождем його обираєте?
— Тільки на острові! — обізвався один з індійців.
— Він не такий, як ті! — запевнив Манаурі.
— Чому не такий? Сам потрапив у біду, тому й підлещується. А нехай тільки вибереться звідси!.. Звідки ти знаєш, що він не такий, як ті?
— Арнак говорив.
— Арнак! Арнак! А може, Арнак — то пес, що їсть з панської руки, що своїх братів розірве, аби підлизатися до пана? Хіба мало таких прислужників? Звідки ви знаєте, що Арнак не такий?
— Знаємо Арнака…
— Знаєте, яким він був давно! Неволя змінює людей!
— Неволя, як я переконався, загартувала його.
— Він не такий! Він не такий! — гнівно глумливим голосом пирхав Матео (так звали негра), цідячи крізь зуби слова, які сказав раніше Манаурі. — Чому не такий? Хіба він не був на піратському кораблі? Був, сам Арнак про це проговорився. А хіба не нападають піратські кораблі на мирні села, хіба не хапають індійців у неволю? Чого ти був на піратському кораблі, скажи нам, ти?!
Він втупив у мене палаючий погляд і чекав, мов невблаганний суддя. Коли його запитання, перекладене з іспанської мови на аравакську, а потім — на англійську, дійшло до мене, я просто відповів: — Змушений був.
— Змушений був? Хіба ти був невільником?
— Майже невільником. Я тікав од посіпак, так само, як тікаєте зараз ви. І в мене не було іншого виходу, крім піратського корабля.
— Як це так? Хіба є білі раби? Вперше чую.
— Він англієць, а не іспанець! Не забувай цього! — вставив, пояснюючи, Манаурі. — У іспанців немає білих невільників, а в англійців, наскільки я знаю, є. Це правда?