То було питання до мене, і я відповів, що правда.
— І вони працюють на плантаціях, так само, як інші раби? — пирхнув з недовір'ям Матео.
— Працюють так само цілими роками, аж поки не викуплять себе.
— Все це мені здається дуже дивним!.. Я знаю, що англійці не кращі, ніж іспанці. На острові Ямайка вони винищили індійців і привезли тисячі рабів-негрів. Катують їх так само, як іспанці. Але про білих рабів я не чув… А ти був таким рабом, чи що?
Глумливий, погордливий тон його почав нервувати мене. Збуджував у мені почуття опору. Я міг відповісти, що був невільником, і одразу залагодити справу. Але мені не хотілося принижуватись до брехні, хоча б навіть і незначної, перед цією зарозумілою людиною.
— Таким рабом я не був! — відповів я.
— Чуєте, він признається? — тріумфуючи крикнув Матео до індійців.
— Але мене переслідували, — додав я збудженим, гнівним голосом, — і я мусив тікати на піратський корабель.
— І ти хочеш, щоб ми цьому вірили? — в'їдливо засміявся велетень.
— Так, хочу! Бо я сам чесна людина і вас вважаю за чесних!
Матео змінився на обличчі, став поважніший. Довгий час зважував щось у думках, задивившись на полум'я багаття. Потім підвів очі, сповнені глибокого суму, і сказав, звертаючись до індійців:
— Досі між нами була згода, спільна недоля єднала кас. Ми разом вирвалися з неволі і перепливли на цей острів. Тут на дорозі нам стала велика небезпека — з'явилася біла людина. Білі завжди були нашими ворогами. Ви кажете, що ця біла людина — виняток, що це наш друг…
— Матео! — умовляючи, перебив його Манаурі. — Це справді наш друг, повір мені!
— Як же я можу тобі вірити, коли ти знаєш його так мало? Подумай, друже!
— Повинен вірити!
— Не можу вірити, бо йдеться тут про надзвичайно важливі речі, про долю всіх нас… Але почекайте! Справа тут в чомусь іншому. Припустимо, що ти маєш рацію, Манаурі, що це порядна людина. Він англієць, так же? Пам'ятайте, що острови, які нас оточують, і материк, до якого ми добираємось, і все море навколо належить не англійцям, а іспанцям, ворогам Англії. Якби англієць потрапив тут у лапи іспанців, то його чекала б така сама, а то — хто знає! — може, й гірша доля, ніж нас.
— До чого ти ведеш, Матео?
— А ось до чого. Зараз-то він, може, й добрий. Але якщо ми зустрінемося з іспанцями — а це може незабаром бути, і, можливо, дійде навіть до боротьби з ними, — то чи не згадає тоді цей англієць, що він — біла людина, і чи не зрадить в останню мить усіх нас, щоб урятувати свою шкуру? Чи не купить він свого життя ціною нашого?
Запанувала глибока тиша. Слова Матео справили глибоке враження. В них була страшенна сила, яка немовби зачарувала слухачів і цим підкоряла їх. Матео був людиною міцною не тільки фізично, але, однаковою мірою, і розумово. Думки його були чіткі і логічні, не можна було не визнати їх слушності, якщо — і тут Матео помилявся — якщо б я мав слабку і непостійну вдачу. В цьому Матео був несправедливий.
На допомогу мені поспішив Арнак. Нагадав, що ми вже двічі стикалися з іспанцями — раз, коли біля узбережжя з'явилося судно і його легко можна було привабити вогнем, і вдруге — коли на острів висадились іспанці з палаючого корабля, — і я завжди поводився як щирий друг індійців і ворог іспанців.
— Підозрівати, — закінчив Арнак, — підозрівати цього чоловіка в тому, що він непостійний і має низький характер, прямо смішно!
— Події, про які ти говориш, — відповів Матео, — нічого ще не доводять: білий міг поводитись і так і сяк. Тоді він не був притиснутий до стіни і нічого не втрачав. Але коли до горлянки йому приставлять ніж, коли він зможе зрадою купити власне життя…
Не закінчив, хай слухачі самі догадаються, що потім буде.
Упертість і підозріливість Матео морозили душі стурбованих утікачів. То були зловісні слова, тим більш гнітючі, що здавалися правдоподібними.
Після довгої хвилюючої мовчанки, Манаурі одізвався до Матео:
— То що ти радиш робити? Є в тебе якась добра рада?
— Є!
Всі напружено дивилися на негра. Він дивився на мене злим, холодним поглядом. Такі холодні і примружені очі мають хижі звірі, коли готуються стрибнути на свою жертву. Я мимоволі доторкнувся до рушниці, щоб переконатися, чи висить вона на плечі.
— Чесний він чи нечесний, — заревів Матео, — злий чи добрий, це зараз неважливо. Зате саме його існування становить для нас велику загрозу. Ми були б у безпеці лише тоді, коли б він не жив!
Як тільки Арнакові і Вагурі переклали ці слова, хлопці суворим окриком виразили своє обурення і схопилися за рушниці. В нічній тиші, яка на мить настала, почулося клацання зведених курків.