Манаурі підійшов до мене, запитуючи, чи не треба затерти сліди, залишені табором.
— Обов'язково, — відповів я.
Ми всі, чоловіки й хлопці, з допомогою гілляк протягом кільканадцяти хвилин знищили сліди перебування табору.
Коли згодом, ідучи вже по піску вздовж узбережжя, я глянув на море, то побачив, що не тільки великий човен індійців, але й обидва човни негритянської групи пливли на південь. Отже, Матео послухав моєї поради.
«Дивна людина!» подумав я.
Хоч ми всю ніч не спали, але часу на відпочинок не було. Всіх нас чекала неабияка праця. Нагодувати в наших умовах двадцять п'ять ротів — це не дрібниця.
Як тільки ми під час припливу моря втягнули важкий човен у верхню течію струмка — до цієї справи всі доклали рук — і сховали його під ліанами, я побіг на кукурудзяне поле, з учорашнього ранку зовсім осиротіле. Разом зі мною був Манаурі; мені хотілося похвалитись перед ним нашим багатством.
Я не помилявся. Багато папуг сиділо на майже дозрілих початках, з насолодою пожираючи зерна. На землі ходила ціла зграя чорних птахів, схожих на великих курей. Я вже хотів прогнати геть цих шкідників, але Манаурі стримав мене.
— Зробимо облаву! — шепнув до мене по-іспанськи, але я легко все зрозумів з його рухів.
— Правильно! — сказав я в такий же спосіб.
Не виходячи з гущавини, ми нишком повернули і побігли до своїх. Кожен схопив, що йому під руку попало: хто лук і стріли, хто патик чи палицю, а хто взяв ножа. Мисливці стали цепом і причаїлись під лісом на краю поля, загонщики мчали з боку річки. Пощастило нам надзвичайно. Правда, з папуг, які з вереском піднялись у повітря і полетіли, впало тільки дві, збиті стрілами. Зате схожих на курей птахів, що рятувалися, втікаючи по землі, ми легко наздоганяли і набили їх близько двох десятків. Наше полювання супроводжувалось веселими криками і сміхом. Ми вважали, що такий успіх — багатообіцяючий початок.
Жінки негайно почали потрошити і готувати птахів і незабаром подали смачний сніданок. Снідаючи, ми, щоб не гаяти часу, міркували, як розподілити працю. Вирішили так: дві партії мисливців, одна з Арнаком на чолі, друга — з Вагурою, негайно підуть до Озера Достатку в глиб острова, а також на північ, в район Гаю Папуг; два рибалки, озброєні списами, випливуть на плоті в море до скель, біля яких згоріла іспанська бригантина; найстаріший — близько п'ятдесяти років — індієць залишиться в таборі і з допомогою жінок збудує курені; найкращий стрілець з лука вартуватиме на кукурудзяному полі; індієць, який на Маргариті був теслярем, розширить другий пліт і сокирою витеше нові весла, а я…
Найбільше тривожило мене питання безпеки. Якщо навіть не було б погоні з Маргарити, то все одно перехід через південноамериканський материк, де панували іспанці, потребував би величезної обережності. В запасі у нас було вісім справних рушниць. Це неоціненне багатство треба було мудро використати. Вісім, а разом з нашими — одинадцять рушниць у вірних і вмілих руках — неабияка сила в даних умовах. Треба було тільки зробити її дійовою, навчити людей.
Я звернувся до Арнака:
— Арнак, запитай, хто з них уміє обходитися з вогнестрільною зброєю!
Не всі спочатку добре зрозуміли питання.
— Хто вже стріляв із рушниці? — спитав я просто. Виявилось три чоловіки.
— Ви зможете обходитись із зброєю? Заряджати, чистити, добре цілитись?
— Зможемо.
— Мені треба ще п'ять чоловік, яких я навчу стріляти. Хто хоче?
Виявили бажання всі. Всіх приваблювала ця наука. Мати рушницю — то була мрія індійця. Манаурі вибрав чотирьох, сам був п'ятий.
Мені дуже важливо було, не гаючи часу, взятися до роботи, постала потреба змінити зроблений раніше поділ груп, особливо мисливських. Коли всі розійшлися до своєї праці, я і вісім учнів залишились недалеко від печери.
Я дивувався пристрасті цих індійців. Знаючи, наскільки безтурботно ліниві деякі племена на півночі, наслухавшись досхочу про сонних тубільців Південної Америки, я не міг тепер надивуватися, бачачи старанність своїх нових товаришів. Переді мною відкривався немовби зовсім інший людський світ, з'являлася в мені немов нова свідомість.
Мені здавалося неправдоподібним, що жахи неволі, пережиті цими людьми, викликали такі зміни в їх характері. Жорстока іспанська неволя нищила в людині все людяне. Тут було щось інше. Прагнення до волі — ось сила, якої не можна перемогти в людському серці! Ці люди хотіли бути вільними, тому все робили швидко, а очі їх блищали. Побачили перед собою дорогу до волі, світило їм ясне завтра — і це їх сповнювало запалом, перетворювало на нових, міцних людей.