Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.
Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.
Стрілянина, як це не дивно, все ще тривала, хоч стріляли з дедалі більшими перервами. А коли, підійшовши ближче, ми почали, краще розрізняти звуки, то змогли встановити, що вони йшли не з одного, а з кількох місць. Всі лунали десь попереду, але один раз далі від нас, другий — ближче, то прямо перед нами, то значно правіше, немовби з глибини острова.
Далі мчати мов навіженим не було рації, бо все це могло закінчитись дуже сумно: задихані і нездатні до боротьби, ми могли б потрапити прямо в руки іспанців. Я наказав зупинитись і трохи відпочити.
— Що там діється попереду? — запитав Вагура. Кілька хвилин уже не стріляли.
— Не розумієш? — Арнак блимнув на нього очима. — Ганяють їх по всьому лісі.
— Людей Матео?
— А кого ж іще?
Хтось з індійців висловив думку, що, може, нам не варто йти далі, якщо група Матео знищена.
— А ми що зробимо? Повернемось до табору? — обурився я.
— Повернемось і сховаємось у глибині острова.
— То ще питання, чи вся група Матео знищена! Може, не один з них утік і ховається в чагарниках. Треба б йому допомогти.
Арнак палко підтримав мою пропозицію, накинувшись на малодушного земляка:
— Чоловіче, що ти хочеш? Ти думаєш, що сховаєшся від них? На цьому острові? Знайдуть тебе!
— Не дізнаються, що ми тут!
— Не дізнаються? Хіба силою не примусять говорити тих, кого спіймають?
Я не хотів вживати ніяких заходів, доки не знав, що їх схвалюють і підтримують усі люди. Тому я звернувся до них із запитанням, що вони збираються робити.
— Повертатися зараз безглуздо! — відповів Манаурі. — Єдине, що лишається, — це йти далі.
— А твої воїни? Чи всі вони так думають?
— Усі! — гукнув за всіх хтось позаду.
Раптом я прислухався: до нас долетіли інші, не такі, як були досі, звуки. Крім різноманітних шелестів і голосів, невіддільних від тутешньої душної ночі, ми виразно почули якісь інші знайомі звуки. Слух не обманював нас: то було гавкання собак. Басовите, завзяте гавкання великих собак.
— У них є собаки! — пронеслося по загону, неначе морозний подих.
Я ще раз нагадав людям дані раніше вказівки, щоб запам'ятали їх якомога краще:
— Тільки луки, списи, палиці, ножі! А рушниці лише за моїм наказом! Іспанці не повинні догадуватись, що вони у нас є!
— Яне! — звернувся до мене Арнак. — А як ми порозуміємося, коли нас розділять, а голосно кричати не можна?
— Маєш голову на плечах, Арнак!.. Слушно зауважив, я забув про знак, при допомозі якого зможемо порозумітися! Який знак оберемо?
Якісь цвіркуни безупинно свистіли коротким: «тсс, тсс, тсс, тсс!» Їх легко було наслідувати. Нашим застережним сигналом на близькій віддалі стало триразове «тсс» цього цвіркуна, а на дальшій — голос чорної зозулі: «пйонг».
Перехід крізь зарості, хоч вони й були колючі, хоч і росло тут багато агав та кактусів, відбувався досить успішно. Це не була суцільна гущавина, кущі рідко сходилися, часто траплялися голі місця і галявини. Арнак вів нас чудово. З задоволенням, — ні, більше того — з подивом стежив я за його поведінкою. В ці тяжкі хвилини не обманув надії, яку я покладав на нього.
Ясне світло місяця полегшувало нам похід, але, з другого боку, воно могло виказати ворогам нашу присутність. Де тільки можна було, ми трималися тіні.
Собаки гавкали перед нами то тут, то там. Ми підходили до них усе ближче. В першу-ліпшу хвилину могли почути нас. Знову гризли мене сумніви. Я витягнув цих людей у небезпечний похід, але чи в усьому згоджувалося з цим моє власне сумління? Весь час мене мучила, немов кошмар, думка про те, як нікчемно, порівняно з іспанцями, були ми озброєні. Чи не був це похід з палицею проти гармат? А що якби все-таки повернутись?
Уважно глянув я на своїх товаришів. Арнак, ідучи на чолі всієї групи, прокладав дорогу. На обличчі у нього був вираз похмурої відваги і завзяття, кожен його рух свідчив про силу волі. Стиснуті уста Манаурі виражали впертість, якої досі я не бачив у цього поважного індійця. Вагура з суворим виразом прислухався до голосів попереду нас і, витягнувши з колчана отруйну стрілу, вже тримав її на тятиві лука. Наступний воїн, якого звали Райсулі, був одним із трьох індійців, обізнаних з вогнестрільною зброєю. Перевісивши через плече мушкет, тримаючи в руках лук, стріли і палицю, він ішов у якомусь натхненні. Палаючим поглядом пронизував нетрі, в яких сподівався побачити ворога. Досить! Я зрозумів, що ніяка сила не спинить цих людей. Вони йшли вперед, бо це була їх єдина дорога до волі. І мені стало соромно, що хоч трохи я міг сумніватися.