Два іспанці підійшли до трупів і — ми бачили — остовпіли. Тільки тепер упізнали свого товариша, який лежав на землі. Прискочили, підняли його, побачили, що він мертвий.
Тепер треба було діяти якнайшвидше і покінчити з обома, поки вони не опам'яталися.
— Арнак! — нагадав я. — Пора!
— Знаю, — кивнув головою хлопець.
Швидкі притишені слова, короткі накази. Кілька найкращих лучників натягнули луки і на даний Арнаком знак вистрілили.
Результат, на жаль, був не такий, якого я сподівався… Тільки один іспанець, тихо застогнавши, впав на місці. А другий, помітивши, чим тут пахне, кинувся тікати. Дві стріли влучили в нього, але — як ми переконалися пізніше — жодна з них не була смертельна.
Тепер іспанець мчав, неначе дикий кабан, до заростей і кричав, мов божевільний.
Він зрозумів небезпеку, догадався, що десь поблизу — озброєний противник. Якщо б він устиг повідомити своїх товаришів про те, що знав, то це могло б стати нашою загибеллю. Все залежало від цієї однієї хвилини. Від того, чи добіжить утікач до гущавини.
Мчав через галявину великими стрибками. Я швидко приклав до плеча рушницю, взяв його на мушку. Хоч була ніч, але місяць освітлював галявину. Я старався прицілитись якомога краще. Мені видно було його спину, яка стрибала то вище мушки, то нижче. Він біг за п'ятдесят-шістдесят кроків од нас. Скільки лишилось йому до заростей? П'ятнадцять стрибків, десять?
Я затамував подих. Дуло мушкета вів за ним, то піднімаючи його, то опускаючи, відповідно до рухів іспанця. Коли він стрибнув найвище і мушка зупинилася прямо на його спині, під лівою лопаткою, я натис курок. Вибух, фонтан вогню, удар приклада в плече. У відблиску по стрілу я, здавалося, побачив, як він рвучко змахнув руками, але густий дим закрив усе переді мною.
— Лежить! — радісно вигукнув Вагура. — Впав! Ти зрізав його!
Луна від пострілу затихла, в ушах перестало шуміти. Дим розвіявся. Тепер і я бачив його. Не ворушився, був мертвий. Лежав щонайбільше за кілька кроків од темної стіни заростей.
— Чи цей постріл не зрадить нас? — підійшов до мене Арнак.
— А чому б він зрадив? Хто там у лісі розбереться, що це моя рушниця, а не одного з них? — заспокоїв я хлопця.
— Але ж іспанець кричав!
— Кричав, це справді гірше! Мабуть, його почули.
— Повинні були почути! Кричав, як чорт! — підтвердив Вагура.
— Але й це не пошкодить! Доки нас не побачать, то не знатимуть, чого він кричав.
— Три з них загинуло! — засміявся Вагура. — Ці три могли нас побачити, але вони вже мертві!
— Це правда! В цьому наша перевага!
Після мого пострілу на галявині стало зовсім тихо, не було ніякого руху і в хащах на тому боці. Настав спокій, він здавався страшним, хоч нічого неприродного в ньому не було: ми чули гавкання собак і немовби навіть вигуки людей, але вони були досить далеко, може, за півмилі від нас, а може, й більше. Мабуть, основний напрям погоні ішов десь в інший бік лісу, не до нас.
Те, що ворог нас не бачив, справді становило неабияку нашу перевагу, і це становище треба було зберегти якнайдовше. Труни, які лежали на галявині, а також сліди боротьби могли виказати нас. Слід було запобігти цьому. Та біда в тому, що ми не довіряли тиші: а що як за тими кущами ховається, чатуючи на нас, ворог? Я поговорив з Манаурі і хлопцями. Всі одностайно висловились за те, щоб діяти негайно.
— Оглянь край галявини через підзорну трубу! — порадив Арнак.
Крізь скельця тінь у гущавині під кущами і деревами вже не здавалася суцільною безформною плямою, в ній уже можна було розрізнити ясніші і темніші частини та смуги. Вітру не було, навколо — тихо, навіть листочок не поворухнеться. Десь там в нетрях ховалася нерозгадана таємниця, вчувалася там невідома загроза, можливо, засада, в глибині їх вирішувалась наша доля, але скраю гущавини в цю мить, здавалося, небезпеки не було. Я не помітив нічого подозрілого.
— До діла! — вигукнув я.
Тимчасом Манаурі і Арнак розподілили між людьми завдання: одні мали принести тіла забитих, другі — забрати стріли і здобуту зброю, треті — з рушницями бути напоготові.
Я швидко зарядив мушкет і став серед стрільців.
— Собаку теж принести? — запитав Арнак.
— Ну звичайно!
— А якби ми захопили той кінець галявини? — висловив думку Вагура.
— Навіщо? Щоб легше було потрапити в їх руки? Галявина для нас — неначе оборонний вал. З цього боку нам безпечніше.
Манаурі дав знак, і люди вискочили із схованки. Не зазнали жодної прикрої несподіванки. Так швидко справилися, що не минуло й п'яти хвилин з того часу, коли я вистрілив в іспанця, як трупи були заховані далеко за нами і галявина лежала така ж порожня, якою була з незапам'ятних часів.