Край гущавини тонув у повній тиші, яку переривало тільки монотонне сюрчання цвіркунів і цикад. Тепла місячна ніч розкрила навколо всю пишність тропіків і, напевне, викликала б лагідну задуму, якби не гавкання собак, що час від часу порушувало цей штучний спокій і недоречну ідилію.
До ранку було ще далеко. На небі з'явилися спочатку рідкі, клубчасті хмарки; вони на якийсь час закривали місяць, і тоді ставало зовсім темно. Після хвилюючої сутички настав відносний спокій.
Скориставшись з відпочинку, я звернувся, як звичайно через Арнака, до Манаурі:
— Де врятована негритянка?
Індієць вказав головою назад.
— Далеко звідси? — запитав я.
— Ні.
— Не знаєш, чи опритомніла вона?
— Не знаю.
— Ходімо до неї.
Ми взяли з собою Арнака і Вагуру, звелівши людям, які залишалися скраю галявини, під час нашої відсутності бути особливо пильними.
— Це за сто кроків, не більше, — заспокоював Манаурі.
По дорозі хлопці підійшли до мене і запитали, які у мене плани.
— Плани? — відповів я. — Зовсім не змінилися. — Тобто?
— Ідемо на допомогу Матео.
— Значить, підемо далі? Не залишимось на галявині?
— Ну звичайно! Тільки перед тим поговоримо з негритянкою. Може, вона пояснить нам дещо.
Негритянка сиділа на землі, спершись спиною об стовбур невеликого дерева. Почувши кроки, які наближались до неї, жінка рвучко схопилася, немов готуючись тікати. Але, впізнавши нас, одразу заспокоїлась.
— Долорес, як ти почуваєш себе? — Манаурі дружелюбно привітав її по-іспанськи. — Тобі краще?
— Краще, — зітхнула жінка.
— Наші люди дали тобі їсти?
— Дали.
Побачивши мене, Долорес затремтіла всім тілом.
— Заспокойся, дурна! — добродушно сказав Манаурі. — Це каш добрий друг. Він урятує Матео.
— Матео вбитий, — шепнула негритянка.
— Що ти кажеш? Ти впевнена в цьому?
— Впевнена. Я бачила, як його засікли. — Де це було?
— Там…
Обірвала, не могла далі говорити. Її знесилила згадка про страшні хвилини. Манаурі лагідно струснув її за плечі, заклинаючи, щоб вона оволоділа собою і не відбирала у нас часу.
Долорес, як запевняв мене індієць, було років тридцять, але виглядала вона на п'ятдесят: так зістарила її багаторічна неволя. Ще дитиною вивезена з Африки, вона знала тільки іспанську мову. Іспанці дали їй ім'я, а непосильною, надлюдською працею вони забрали у неї молодість.
Опам'ятавшись, жінка відповідала спокійніше. Події, як вдалося нам відтворити їх з розповіді негритянки, розвивалися так: Матео з своєю групою, послухавши нашої поради, розташувався табором поблизу Мису Черепах. Останнього вечора їх вогнище горіло, як завжди, недалеко від узбережжя, і приблизно через годину після заходу сонця всі пішли спати. Ніхто не помітив судна, яке, мабуть, у присмерках з'явилося на горизонті, зате іспанці зразу побачили світло вогнища. Причалили десь недалеко від мису і підійшли до сплячих. Але одна з собак, яких вони взяли з собою, передчасно заскавчала і підняла в таборі тривогу. Поки кати підбігли, люди з табору втекли в зарості. Найгірше було жінкам з малими дітьми. Щоб одвести від них погоню, Матео з трьома чи чотирма товаришами весь удар взяв на себе. Захисники мали тільки палиці та списи, а проти них були люті собаки і сила іспанців, озброєних рапірами, списами, рушницями. Матео та його товариші оборонялися завзято і довго, мабуть, ворог хотів узяти їх живими, і поки вони боролися, всі інші люди з групи могли далеко порозбігатись у лісі. Долорес, утікаючи, скоро втратила своїх з очей і бігла сама, весь час уперед. В неї двічі стріляли, але не влучили. Гналися — вона втекла від переслідувачів. Нарешті добігла до галявини, де наздогнала її собака і де ми врятували її.
— А чого ти думаєш, що Матео загинув? — запитав я.
— Та ж іспанці кинулися на нього! Я оглянулась і все виразно бачила. Його оточили.
— Його могли тільки поранити, могли взяти живим.
Але Долорес твердо була переконана, що Матео загинув, так само як і ті три чи чотири захисники, що боролися поруч з ним, хоч безпосередніх доказів цього вона не мала.
— Іспанцям потрібні живі невільники, а не вбиті, — зауважив Манаурі.
Арнак зробив нетерпеливий жест рукою і сказав:
— Поки не переконаємось у його смерті, я вірю, що він ще живе!
Кожен із нас хотів, щоб Матео жив, і, всупереч голосу розуму, ніхто не хотів допускати думки про його смерть. Люди ставилися до задирливого велетня з великою доброзичливістю і приязню.