— Го! — голосно крикнув Вагура, коли всі були готові і луки натягнуті.
Собаки, неначе вражені громом, замовкли, завмерли в русі. То були дужі собачиська, доги, сильніші, ніж вовки в північноамериканських лісах. Одна з них, помітивши нового ворога, наїжила на шиї шерсть і збиралася стрибнути на найближчого індійця. Три стріли — в морду, в шию і в груди — звалили її на місці. Друга собака злякалась і хотіла втекти. Кинулася вбік, але при цьому наскочила на останнього в півколі індійця. Удар палицею в голову приголомшив її, а потім собаку пронизали одночасно кілька стріл, і вона так само швидко, як і перша, впала нежива.
— Добра робота! — зрадів я.
Хіба можна описати, наскільки здивовані і вражені були негри, коли замість іспанців перед ними з'явилися захисники! Врятованих було п'ятеро. Три негри і та молода індіанка, дружина Матео. На руках вона тримала свого синка, який страшенно верещав.
— Верещить, значить, живий! — сказав я з терпким гумором. — Але благаю вас, заспокойте його, якщо вам дороге життя! Дайте йому їсти!
Виявилося, що ні індіанка, ні негри не мали ані крихти їжі.
— У вас є що-небудь? — звернувся я до індійців. Всі харчі ми залишили біля Манаурі, але у когось із індійців у мішечку були солодкі фрукти.
— Давай сюди! — сказав я. — Думаю, що вони не пошкодять дитині.
Знову світив місяць, стало видніше. Я підійшов до індіанки і подав їй солодкий плід. І знову вразила мене незвичайна її врода, риси обличчя, сповнені, незважаючи на страждання і втому, солодкої краси. Приглянувшись уважніше до дитини, я мало не скрикнув, стривожений: личко її було залите кров'ю. Не дивно, що хлопчик так плакав.
— Що з ним? Поранений? — запитав я.
— Так, пане, — шепнула мати. — На лобі. Виднівся там довгий і глибокий рубець, з якого все ще сочилася кров. — Від чого це?
— Колючки кущів роздерли…
На щастя, на мені була випрана напередодні сорочка — здобич із палаючої іспанської бригантини. Недовго думаючи, відірвав од неї рукави, порізав їх на смуги і вміло обв'язав голівку дитини. Я говорю це не без деяких хвастощів: уміло, бо непогано навчився цієї потрібної справи ще в лісах Віргінії.
Перев'язаний хлопчик незабаром перестав плакати, а коли дістав солодкий плід, личко його проясніло від великого задоволення. Я доторкнувся пальцем до його підборіддя: він усміхнувся.
— Бачиш? — весело глянув я на його матір. — Він не боїться мене.
— Я теж не боюсь! — відповіла вона тихо й спокійно.
В її великих очах світилося почуття вдячності, але враз вони затуманились, на чолі з'явилася похмура зморшка.
— Де Матео? — вирвалось у неї.
Якусь мить я не знав, що їй відповісти. Жінка пильно глянула на мене. Спитала:
— Його вбито?
— Ні! — відповів я. — Мабуть, не вбито.
— Де ж він?
— Точно ми не знаємо. Треба тобі сказати, що Матео — великий герой, ти можеш пишатися ним!
— Пане, кажи ясніше!
— Матео кинувся на іспанців! Щоб полегшити вам втечу, він затримував їх і завзято боровся з ними… — То він загинув?
— Нічого не відомо. Вірніше, є дані, що він живий.
— Живий?
— Так, мабуть, живим. Потрапив у неволю…
Індіанка зойкнула. Ця звістка сповнила її таким невимовним жахом, що я аж пожалкував, сказавши необережні слова. Судорожно притиснула до себе дитину.
— Замучать його на смерть! — шепнула з гірким болем.
Я міцно взяв жінку за плече.
— Як її звати? — звернувся до Вагури, який перекладав нашу розмову.
— Лясана, — відповів хлопець.
— Лясана! — сказав я переконливо. — Ти повинна вірити нам! Не зупинимось доти, доки не знищимо бандитів або самі не загинемо. Якщо Матео живий, то він буде вільний.
Обох визволених жінок — Лясану і Долорес — я хотів одіслати до табору біля моєї печери, пославши з ними для захисту двох негрів; третього мав намір залишити при собі як провідника. Але негри запротестували: всі вимагали зброї і хотіли боротися разом з нами, а Лясана вирішила залишитись поблизу. Просила, щоб їй дали лук і ніж, і вона сама себе захистить. Її місце було там, де вирішувалась доля всіх.
З усієї її постави била неабияка рішучість і відвага. Кінець кінцем я дозволив залишитись жінкам у схованці над морем, більш ніж за півмилі від галявини, а трьох негрів узяв до загону.
Коротка нарада, яку ми, повернувшись до Манаурі, провели з участю нових союзників, дала нам небагато. Вважаючи, що під час нападу іспанців єдиним порятунком була втеча, три негри разом з жінками втекли з табору одразу ж після тривоги і, хоча й чули якісь вигуки Матео, не розуміли, що то заклик до боротьби. В заростях вони розгубили один одного, і тільки три негри та Лясана продовжували бігти разом.