Обидва індійці були тієї ж думки, що і я. Арнакові очі засвітилися рішучим блиском.
— Одне розумію! — процідив. — Наша боротьба за життя ще не закінчилася.
— Ні! — підтвердив я.
Повернувшись до табору, ми насамперед зайнялися звільненими неграми. Їх було троє, тяжко поранених, але живих; четвертий, на жаль, був мертвий: Матео. Іспанці страшно знущалися над його тілом і зовсім розвалили йому голову, так що було майже неможливо його пізнати і страшно дивитись на нього. До табору щохвилини могла прибути його дружина, по яку вже послали, тому я звелів якнайшвидше поховати тіло Матео, щоб молода жінка не бачила цього жахливого видовища.
Невистачало ще двох негрів. Манаурі послав у гущавину кількох індійців добре оглянути все навколо, і справді, вони знайшли тіла негрів. Ми остаточно переконалися, що нікого живого, хто б заблудився в гущавині, за нами не лишилося.
В той час, коли індійці готували човни до виїзду — на човнах ми мали намір перевезти поранених до моєї садиби на східному узбережжі острова, — я в присутності Манаурі, Арнака і Мігуеля допитував полоненого. Скільки ж безсоромності, цинізму і зухвальства було в молодого виродка! На мої запитання відповідав тільки грубою лайкою, і я не переставав дивуватись, як із таких гарних вуст може бризкати, мов той потік, стільки гидоти.
Пихатість цього чоловіка не мала меж. Коли я сказав йому, щоб чемніше відповідав людині, яка, що б там не було, врятувала його від вірної смерті, він тільки глумливо пирхнув. Не вкладалося в його зарозумілій голові, що хтось може посягти на його життя.
— Ти, мабуть, збожеволів! — сказав я зовсім спокійно. — Глянь на трупи своїх товаришів!
— Пхе, вони!.. Не забувай, хто я такий!
— А хто ж ти такий?
— Син губернатора! Ніхто з цих невільників не сміє торкнути мене! А ти, паршивий зраднику нашої раси, перший висітимеш!
У мене було велике бажання дати цьому негідникові в морду, але стримався.
— Отже, думаєш, що син губернатора недоторканний?
— Авжеж! — гордовито скривився.
Дивне лице у нього було! Навіть скривлене, воно було майже таке саме красиве. Що за незвичайне явище: огидний демон в образі ангела!
— Помиляєшся! — сказав я. — Твоє життя висить на волоску.
Молодик нахабно засміявся.
— Завтра прибудуть сюди люди, які навчать вас, голодранців, хто тут пан, а хто висітиме на гіллі…
— Які люди?
— Не знаєш які? З Маргарити.
— Чого б вони мали сюди прибути?
— Ти що, сліпий? Хіба ти не бачив, як відійшло наше судно? Як думаєш, куди воно пішло, га?
Отже, на цьому грунтувалася його впевненість у собі! Впевненість не зовсім безпідставна і помилкова, хоч він і не знав моїх планів відносно свого майбутнього. А я вирішив за всяку ціну зберегти його життя, хоча б навіть усі індійці виступили проти мене, і зберегти, звичайно, не заради його красивих очей, а заради нашої безпеки. Він — син знатного іспанця, отже, не було сумніву, що перебування його в наших руках живим як заложника могло зробити нам велику послугу на випадок нападу на острів банди з Маргарити. Могло стати ключем до нашої волі.
Під час цього допиту з боку моря почулися голосні крики. Звідти щодуху бігло кілька індійців.
— Судно! — кричали. — Судно!
Ми вже думали, що це — про вовка промовка, а вовк тут — іспанці з Маргарити припливли на допомогу своїм, але виявилось, що зовсім ні. Навпаки, це був надзвичайно приємний сюрприз для нас.
Вранці, на сході сонця, піднявся на морі вітерець, але не більше як через півгодини зовсім стих. На морі запанував непорушний спокій. Такі моменти не раз бували поблизу острова, але тривали вони не довше, ніж годину, дві. Десь опівдні завжди зривався великий вітер.
Шхуна не пропливла навіть милі, як паруси її безсило повисли і судно зупинилося. В нашому таборі всі заворушилися. Звістка про корабель, який не міг рухатися, збудила слушну надію, що ми все-таки здобудемо його. Всі, хто лишився в живих, хапали будь-яку зброю і щодуху мчали до човнів.
Серед загального запалу і шуму не можна було втрачати розуму. Покликавши Арнака, Вагуру і Манаурі, я виклав їм такий план: візьмемо обидва човни, на яких прибув сюди загін Матео, в більший сяду я з Арнаком, у менший — Вагура. Всі здорові індійці та негри, за винятком нас трьох, гребтимуть. А ми втрьох стрілятимемо, тому наші руки не повинні тремтіти. Візьмемо всі далекобійні мушкети і, щоб вони далі били, покладемо більше пороху і зарядимо одні кулями, інші шротом.
— А інші зовсім не повинні брати зброї? — запитав Вагура.