Розділ V
КІНЕЦЬ СЛІПОГО
Проте, як виявилось, моя цікавість була сильніша за переляк. Я не міг всидіти на місці й виповз обережно з-під містка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицію над дорогою перед нашим будинком.
Щойно я встиг залізти у свій спостережний пункт, як з'явилися вороги. Їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійки був сліпий жебрак. Через якусь хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.
— Розбивайте двері! — гукнув він.
— Єсть, сер! — відповіли двоє чи троє.
Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були розчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він увесь палав від нетерпіння й люті.
— Заходь, заходь! — кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.
Четверо чи п'ятеро вбігли до будинку, а двоє лишилися на дорозі з клятим сліпим. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось прогорланив зсередини корчми:
— Біллі мертвий!
Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.
— Обшукайте його, мерзотні нероби! Решта біжіть нагору, по скриню! — скомандував він.
Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, і весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром почулися вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:
— П'ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!
— А те, що нам треба, там? — проревів П'ю.
— Гроші тут.
— До біса гроші! — закричав сліпий. — Я кажу про папери Флінта!
— Їх щось ніде не видно.
— Гей, ви там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! — знову прокричав сліпий.
Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.
— Його вже встигли обшукати до нас, — сказав він. — Нам нічого не лишили.
— Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. — крикнув сліпий П'ю. — Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці. Шукайте по всіх кутках!..
— Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену лишили, — сказав розбійник, що висунувся з вікна.
— Шукайте, шукайте їх! Перерийте весь будинок, — знову й знову вигукував П'ю, вдаряючи палицею об землю.
У корчмі почалася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.
В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.
— Це знову Дерк, — сказав один. — Двічі! Треба забиратися швидше, братки.
— Ну й забирайтеся, боягузи! — закричав П'ю. — Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, поганці. О, прокляття на мою голову! — ревів він. — Коли б тільки були в мене очі!..
Цей заклик начебто дещо вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху. Але робили вони це, як здалося мені, не дуже охоче і весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта бандитів нерішуче тупцялася посеред дороги.
— У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все огинаєтесь, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і це зробив я, сліпий! І через вас я мушу втратити своє щастя! То що ж, мені й надалі залишатись бідним, жалюгідним старцем, канючити на чарку рому, коли я міг би роз'їжджати в каретах?!